Андрій Сороковський – незалежний дослідник й викладач Українського наукового інституту Гарвардського університету, де редаґував журнал „Harvard Ukrainian Studies“, відділу навколишнього середовища та природних ресурсів Департаменту юстиції США у Вашінґтоні, автор статей про право та історію Церкви в Україні, редактор-упорядник „Матеріялів до історії українського патріярхального руху (1963–2001)“ (Львів, 2009), пише у своєму нарисі історії українського патріярхального руху, що знаменною подією став І Синод єпископів УГКЦ у Львові, який відбувся 16-31 травня 1992 року.
У той знаменний момент Головна рада УПСО складалася з голови (Василь Колодчин), чотирьох заступників голови (Мирослав Лабунька, Юрій Венґльовський, Роман Кравець та о. Роман Ганкевич).
А. Сороковський наводить цікавий допис Олександера Пришляка (1924-2011), колишнього старшини Української дивізії „Галичина“, патріярхального, релігійно-церковного, громадсько-політичного діяча й мецената, в якому, зокрема, йдеться, що „під час з’їзду УПСО в Торонто мав нагоду поширити свої контакти з головами і представниками інших країн діяспори, як-то з Миколою Когутом з Бельґії, Ярославом Гаврихом і Романом Кравцем з Англії, Юрієм Венґльовським, Антоном Ґралюком з Австралії, Лесею Щур, о. Романом Ганкевичем з Канади, Михайлом Василиком з Арґентини, Іваном Бобином, Богданом Шарком з Німеччини, Кирилом Митровичем з Франції, Теодором Барабашем з Еспанії. Це були гарні люди, повні посвяти, з якими було приємно зустрічатися і працювати“.
З А. Ґралюком, Б. Шарком, К. Митровичем та Мирославом Лабунькою мені пощастило запізнатися особисто, спілкуватися або ж листуватися з ними в часі моїх студій в Українському вільному університеті у Мюнхені, або в часі моїх відвідин країн поселення українців у ФРН, США та Австралії.
У своїй статті „Журналові „Патріяхат“ сповнилось 50 років“, що була поміщена в „Свободі“ 22 грудня 2017 року, інший мій давній приятель Микола Галів, зокрема, писав, що журнал „Патріярхат“, співвидавцем якого було УПСО, почав виходити ще у 1967 році внаслідок особливих подій, які у той час розвивались на релігійно-церковному форумі, після появи глави Української Католицької Церкви (УКЦ), Києво-Галицького Митрополита Йосифа Кобирнецького-Сліпого у центрі Католицької Церкви – Римі.
На прохання Й. Сліпого Апостольська столиця привернула УКЦ історичну гідність верховного архиєпископства. Кожний владика, що буде на престолі Києво-Галицької Митрополії стає верховним архиєпископом і має всі права, які посідає патріярх, за винятком титулу патріярха.
На другій сесії Вселенського собору у 1963 році Й. Сліпий висунув актуальну ідею Патріярхату. Його виступ 2‚500 учасників собору прийняли оплесками. Відразу його підтримали Владики Іван Прашко з Австралії, Ізидор Борецький і Саварин Ніль з Канади.
Iдея Патріярхату УКЦ стала прелюдією до постання організованого мирянського руху під назвою Українське патріярхальне товариство і Товариство священиків св. Андрея. Ідея Патріярхату швидко поширилась у всіх місцях українського поселення. На цій основі постало Українське патріярхальне світове об’єднання, яке очолив проф. Петро Зелений з Бельґії.
Першим виявом діяльности товариства була збірка підписів під листом-проханням до Папи у справі Патріяхату УКЦ. Потім була масова маніфестація під храмом Непорочного Зачаття у Філядельфії з приводу святкування 10-ліття Філядельфійської митрополії УКЦ, на яку в першій половині грудня 1969 року прибуло багато мирян і священиків з Ню-Йорку, Нюарку, Балтімору, Вашінґтону, Ню-Гейвену і Гартфорду штату Конектикат, з Чикаґо.
У 1969 році Йосиф Сліпий скликав Синод УКЦ, який прийняв патріярхальний устрій УКЦ і звернувся листом до Папи Павла VІ, щоб підніс УКЦ до гідности Патріярхату. Мирянський рух влаштував громадські збори, віча і наради, щоб поінформувати широкі кола громади про те, що діється довкола УКЦ.
У Римі з’являлись „Вісті з Риму“ під редакцією о. д-ра Івана Дацька, „Вісті УПСО“ за редакцію проф. Петра Зеленого у Чикаґо‚ „Церковний вісник“ парафії свв. Володимира й Ольги і журнал „Мирянин“. Постала потреба власного видання. Цей крок від управи товариства зробив Степан Процик. Спочатку журнал готували кустарними засобами, без сучасної технології. Це був складний і тяжкий процес. Перше число з’явилося у Філядельфії у травні 1967 року. С. Процик був редактором до серпня 1974 року‚ коли редактором став Василь Пасічняк до 1977 року.
На австралійських теренах ідеї УПСО активно підтримував єпископ УГКЦ, а з 24 червня 1982 року по 16 грудня 1992 року – єпископ Мельборнської єпархії свв. апп. Петра й Павла, дійсний член НТШ (1965), член Українського історичного товариства Владика Іван Прашко (1914-2001), який ще у 1937 році виїхав на навчання до Рима, де 2 квітня 1939 року прийняв ієрейські свячення з рук Владики Діонісія Няраді.
Патріярх Мирослав кардинал Любачівський в Австралії у 1986 році.
А. Ґралюк у 2003 році написав й видав, як на мене, дуже цікаву книгу „З історії українців в Боснії (Спогади члена однієї родини, що еміґрувала до Боснії і уроджена в новій країні)“, передмову до якої написав мій давній приятель й старший друг св. п. Мирослав Болюх (1921-2012). Саме М. Болюх писав, що спогади А. Ґралюка „З історії українців в Боснії“ належать до виняткових і рідкісних. Із прибуттям перших українських поселенців у Боснії розпочалася організація УГКЦ, де велику допомогу надали митрополит Андрей Шептицький та єпископ Діонісій Няраді, який з 29 листопада 1938 року перебував у Хусті, тісно співпрацював з прем’єр-міністром Карпатської України о. Августином Волошином.
Разом з Владикою І. Прашком й А. Ґралюком на австралійських теренах в осередках УПСО плідно працював і церковний, політичний та громадський діяч Ю. Венґльовський (1921-1989), який був довголітнім головою церковного Братства в Мельборні, редактором тижневика „Церква і Життя“, головою Об’єднання українських католицьких організацій й, зрештою, заступником голови УПСО.
Іншим діячем УПСО, якого я знав особисто протягом кількох років та листувався з ним був громадський, політичний, церковний й науковий діяч, професор, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка, ректор УВУ в Мюнхені М. Лабунька (1927-2003), який був нагороджений церковним орденом св. Григорія Великого, грамоту до якого підписав Папа Римський Іоанн Павло II (1997).
Я також зустрічався в Мюнхені й згодом листувався з активним членом УПСО українським співаком, бандуристом, музикознавцем і вояком Б. Шарком (1920-2013), який після війни вивчав правничо-економічні науки в УВУ.
29 травня 2022 року в Мельборні відійшов у вічність А. Ґралюк, який був чоловим діячем УПСО, правдивим українським патріотом й прикладом доброго християнина.
УПСО було створено на з’їзді у Вашінґтоні 28-29 грудня 1974 року, а на сьогоднішній день майже припинило своє існування. До складу УПСО входили крайові українські патріярхальні товариства США, Бельґії, Німеччини й Франції, ради й об’єднання Канади та Великої Британії, крайові об’єднання католицьких організацій Австралії й Арґентини та деякі католицькі організації (академічна „Обнова“, Союз братств і сестрицтв в Америці та інші). УПСО відбуло чотири (до 1982 року) програмові конґреси мирян, було співвидавцем місячника „Патріархат“ та видавцем „Бібліотеки мирянина“.
Олександр Панченко – доктор права, приват-доцент Українського вільного університету (Мюнхен), адвокат з Лохвиці Полтавської области.