Коли я приїхав до США, то працював робітником у великій компанії, яка саме заходилася знищувати свої архіви. Серед пачок листів я побачив листи відомих українців і залишив їх собі на згадку. Тепер я прочитав ці листи і збагнув, що вони вкрай актуальні в нинішній Україні, яка намагається повернути мову батьків.
До листів Мирослава Скала-Старицького і Миколи Гулака-Артемовського додаю сучасний лист-відгук на радіопрограму „Відвертість“, яку я готую вже багато років для українського радіо.
Часи минають, проблема залишається…
Лист Мирослава Скала-Старицького:
Париж, 21.6.1966. Високоповажний Пане редакторе! Посилаю Вам тут рецензію на останній виступ моєї студії в Парижі і листа п. Гулака-Артемовського, правнука Семена Гулака-Артемовського, автора „Запорожця за Дунаєм“, який живе в Парижі. Цього листа і рецензію написав він до „Гомону України“ в Торонті, який вже містив його рецензії на виступи моїх учнів. А тепер мені вже залежало б на тому, щоб залучена рецензія появилася в „Свободі“, тому дозволю собі подати цю рецензію на Ваші руки з проханням помістити її. Із автором я порозумівся, що вишлю рецензію до „Свободи“, на що він погодився і просив написати листа вже від себе, тому що з його писанням доволі складна справа. Він не володіє добре українською мовою, пише все по-російськи, я перекладаю і пишу все на машинці по-українськи, бо його відручне і розмашисте письмо в російській мові доволі трудно читати. Це великий мій „поклонник“ зглядно тепер моїх учнів, яких він подивляє і не може досить нахвалитися. Це, як ми кажемо „загублена українська душа“, яку я „зукраїнізував“, і тепер він пише дуже цікаві спогади про рід Артемовських. Цю його документацію використовує вже укр. музиколог Кавфман у Києві, який пише багато монографій про укр. музик та артистів. Як закінчить ще й Микола Гулак-Артемовський свої спомини, а я їх перекладу на укр. мову, може будете цікаві помістити їх у „Свободі“, яку я з приємністю читаю і знаю, що діється в Америці на укр. мистецькому ґрунті. Від першого лютого цього року я перейшов на нове помешкання, на адресу якого просив би Вас доручити адресувати „Свободу“, за що заздалегідь сердечно дякую, здоровлю щиро Вас і всіх знайомих. Ваш М. Скала-Старицький.
Від редакції: Мирослаав Старицький, відомий також як Міро Скаля (13 червня 1909-Скала-Подільська – 17 лютого 1969, Париж) – оперний і камерний співак (тенор), педагог, громадський діяч. Навчався в гімназіях у Станіславові (нині Івано-Франківськ) та Львові. Закінчив Вищий музичний інститут ім. Миколи Лисенка (1939) та Українську державну консерваторію (1941) у Львові і Музичну академію у Відні (1942). Співав українською, польською, російською, німецькою, англійською, італійською, французькою мовами на сценах провідних театрів Европи й Америки.
Лист від Миколи-Гулака-Артемовського:
Вельмишановні панове! Ви були дуже ласкаві помістити у Вашій почитній газеті „Гомін України“ мою рецензію на виступ учнів студії маестра Скалі-Старицького в Парижі, за що я на цьому місці складаю вам мою сердечну подяку і при цій нагоді посилаю тут рецензію на останній виступ цієї студії в Парижі. Буду дуже вдячний, якщо і цим разом Ви не відмовите у моєму проханні помістити цю рецензію на сторінках „Гомону України“. Я з приємністю читаю його, маючи від п. Старицького, мого земляка, друга і приятеля, якого я щиро поважаю, ціню і подивляю. Мало було і є українських мистців, які з такою посвятою передають свій великий досвід українській молоді.
Мені досить прикро, що я, як нащадок славетного українського роду, не володію достаточно сучасною українською літературною мовою, послуговуюсь прихильністю маестра Старицького, який перекладає і виправляє мою „малоросійську“ мову. Я виростав у середовищі „малоросійства“ на нашій славній Україні, а потім в Росії, де мій батько, щирий українець, був високим офіцером (генералом) в російській армії, стояв близько до царської родини (був найближчим другом брата царя), був жонатий на польській шляхтянці. Дома, в Черкасах, ми говорили українською мовою, а пізніше і я, і мої брати служили в російській армії, де, як відомо, панувала російська мова. На еміґрації я знову опинився в російському середовищі, працював як танцюрист і балетмейстер в російських еміґраційних театрах, ансамблях тощо. Я працював з Ніжинським та другими світової слави російськими танцюристами, серед яких було немало наших несвідомих національно українців. Я завсіди і всюди називав себе українцем, через що і моя карієра не була такою блискучою, як могла би бути, коли б ми мали свої українські театри, ансамблі.
Я зійшовся з маестром Старицьким у 1961 році і від того часу наче наново на світ народився. Це великий український патріот-самостійник, від якого я багато довідався і навчився. Я дуже йому вдячний і ту вдячність хочу доказати моїми рецензіями на його і його учнів виступи, якими я гордий.
З правдивою пошаною до Вас Ваш щиро відданий Микола Гулак-Артемовський, правнук Семена. 20 червня 1966 року.
Від редакції: Згаданий у листі Вацлав Ніжинський (12 березня 1889, Київ-11 квітня 1950, Лондон) — український артист балету польського походження. Навчався у Петербурзькому театральному училищі. 1908 року закінчив його з відзнакою, а вже через кілька місяців танцював з провідними балеринами на сцені Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі. На початку 1911 року Ніжинського звільнили з Маріїнського театру на вимогу імператорської сім’ї, тому що він танцював у костюмі, який визнали непристойним. З 1913 жив у Парижі й Лондоні. Критики називали його „восьмим дивом світу“, найвище оцінюючи його талант танцівника.
А тепер сучасний лист від Василя Осмоловського з Чернігова:
„Я полковник у відставці, зв’язківець. Все життя провів, як то кажуть, у військах. В основному то була Росія, чи скоріше, її національні окраїни. Служилось нормально, от тільки сильно скучав за Україною, за нашою мовою, а там говорить українською було не політичне, таке не те, що не поощрялося, а могли і націоналізм пришить. А за це, не мені Вам розказувать, можна було і в тюрму загудіть запросто. Так що скоро я мову нашу практично забув, я так думав. Бо даже коли зрідка приїжджав на Україну, так говорив вже по-руському, та й домашні зі мною так само і кругом в основному говорили не по-українському. І тоді, коли навсігда вже в Україну приїхав, все одно говорив російською мовою, і діти мої, і дружина, та всі. А от Вашу передачу послухав по радіо і в мені щось наче перевернулось. Згадалось дитинство і все, що було колись, рідна мова зазвучала в душі. Я ж не лірик, я офіцер, довелося всякого надивитися за службу, краще й не згадувать, мене на сльозу пробити не можна, а тоді мало не заплакав. От така сталася історія. І знаєте, я з того моменту став говорить українською мовою. Трудно було, бо і забув сильно, і всі кругом не розуміли, чого це я „націоналістом“ став раптом, всяко було, але я не одступився. Бо кожна людина повинна визначитися, хто вона є, якого роду-племені, хто її предки. Інакше то вже не людина, а якась „особь“. Став я історією цікавитися, книжки усякі читать і тільки тоді до мене дійшло як нас, українців усі роки дурили, як украли у нас нашу історію. Прозрів на старість. Але, слава Богу, таки прозрів. А міг же так сліпим і померти. Я ж через це, а в основному через Вашу радіопередачу і до Бога прийшов, пізнав Його і спасіння получив. І це ось на радостях написав, щоб подякувати за Ваш труд, за передачу, яка колись круто змінила моє життя, дала ту краплинку віри, якої не хватало для мого прозріння, відкрила мені очі. З братнім привітом, Василь Осмоловський“.
У наш час багатьом в Україні нелегко перейти до рідної, державної мови. Варто їм узяти за приклад досвід авторів цих листів.