Любов Василів-Базюк – українська письменниця з Канади, маґістр бібліотекарства та інформацій, почесний професор Східноевропейського національного університету ім. Лесі Українки (Луцьк) зазначає: “З нагоди відзначення 130-річчя українців у Канаді присвячую цей твір першим іміґрантам – переможцям, яких називають піонерами. В історії вони залишаться вірними, незрадливими дочками й синами України!”.
Здавалось би, книга на історичну тематику мала б мати багато історичних фактів і бути цікавою лише для науковців – істориків та географів. Але, щоб зацікавити масового читача, особливо молодь, авторка знаходить цікаве літературне рішення, як вона сама зазначає у листі до автора цієї публікації “історичні деталі переплела легшим матеріялом”.
А починається розповідь з історії молодих туристів-канадців. Роман та його приятель Тарас, внуки еміґрантів, три роки прожили в Україні, багато навчились, пережили та зрозуміли українські державні закони, шість тижнів воювали разом з нашими завзятими воїнами-героями в АТО на бойовій лінії біля Маріюполя.
На весіллі приятеля Роман зустрів корінну киянку Олесю і закохався. В Україні молоді зареєстрували цивільний шлюб. І ось троє молодих людей відлітають до Канади, де в Торонто Олесю та Романа чекають його батьки, дідуньо Артем і бабуня Килина, щоб молоді взяли церковний шлюб і родина та друзі відсвяткували весілля. Олеся важко переживає прощання з мамою, бо ж летить у незвідану країну, про яку так мало знає.
Родина в Канаді радо зустрічає молодят. Роман, знаючи важкі переживання Олесі від невідомости, починає знайомити її, а разом з нею і нас, з історією, географією, побутом еміґрантів з України та корінного населення Канади.
Історія створення української громади в Канаді охоплює чотири хвилі еміґрації: перша хвиля – з кінця ХІХ століття до Першої світової війни; друга – між двома світовими війнами; третя – після Другої світової війни; четверта – після здобуття Україною незалежности.
7 вересня 1891 року до Канади прибули перші два еміґранти з України – Іван Пилипів та Василь Єлиняк. Що заставляло еміґрантів першої хвилі їхати за океан? Бідність, безгрошів’я, голод, утиски австрійської та польської влад. А тут ще й аґенти різних корабельних компаній проводили пропаґанду про щасливе життя за море-океаном.
Уряд Канади призначив по 160 акрів землі-лісу на кожну родину, ще й давали на дорослих синів і дочок у віці 18 років. Ліс треба було корчувати, вивільняти поля. Дуже важка робота на цих полях чекала батьків, молодь і малих дітей. І концтабори.
Ми звикли, що українців нищили в сталінських та гітлерівських концтаборах, мучили у польському таборі Береза– Картузька. Але не оминула така доля українців Канади.
Коли почалось Перша світова війна, Канада, яка в той час була у складі Великобританії, воювала проти Австро-Угорщини та Німеччини. Більшість українських еміґрантів мали пашпорти, видані Австро-Угорською імперією. Тому уряд Канади вважав їх небезпечними ворогами. Про поневіряння тисяч українців у 24 концентраційних таборах описується в книзі. Цим неґативним подіям уряд Канади дав об’єктивну оцінку майже через століття.
Роман знайомить Олесю з системою освіти, історією творення Української церкви у Канаді, багатьох українських організацій, газетних видань. Знайомляться з історією та географією міста Торонто. Подорожують до Фльориди, озера Онтаріо, Едмонтона, Вінніпеґа, водоспаду Ніягара. Відвідують замки, музеї. Оповіді про подорожі супроводжуються інформаціями про історію та географію цих місць. Розповідається в книзі про еміґрантських поетів та літераторів, політичних діячів Канади українського походження.
Авторка книги описує страви, особливо українські, якими Олесю пригощали у родині Романа, в ресторанах та кафе, на фармі потомка перших еміґрантів Майка (Михайла).
Олесі, як і авторці книги, болить Україна: війна на Донбасі, політичні процеси. Знаходимо в книзі цікаві і глибокі описи аварії на Чорнобильській атомній електростанції, про Каховське море – “нове наше горе” за влучним виразом О. Довженка, про місто Вараш і розміщену там атомну електростанцію.
Зі здобуттям Україною незалежности, здавалось би, мала б почати розвиватися наукова українська мова. Автора цієї публікації також турбує поява різних іншомовних слів – шопінґ, акаунт, юзер, челендж та багато інших, хоча їм мали б знайти українські відповідники. От і автор книги із сумом зазначає, що дитячі подарунки на народження дітей чомусь назвали англійським словосполученням “бебі бокси” – ніби бракує українських слів. Але в погоні за модою назвали саме так, бо ж в Онтаріо, наприклад, називають “бебі бонус”.
Олеся сумує за Україною, хоче поїхати у Київ. Але прийшла нова біда – коронавірусна пандемія, яка закрила кордони і спілкування між людьми. Проте думка повернутись в Україну, жити і працювати там не залишає Олесю та Романа.
Ми тут, в Україні, зустрічаємось з еміґрантами або їх нащадками, які пережили важкі поневіряння в чужій країні, стали успішними, заможними. Але ми ніколи не зустрінемось з тими, хто помер від важкої праці, поневірянь у концтаборах, туги за батьківщиною. Книга присвячена їм всім і відкриває нам очі на справжнє життя еміґрантів з України у Канаді за 130 років. Тому й написано в назві статті „щасливих“.
Авторка подарувала 40 примірників книги для бібліотек та навчальних закладів Волині.
м. Кременець