Хто не знає про Українських Січових Стрільців – першу національну військову формацію у ХХ ст.? Після того, як вибухнула Перша світова війна, Австро-Угорська монархія змушена була мобілізувати всі наявні ресурси. Українська Народна Рада, в яку об’єдналися українські політичні середовища на час війни, заініціювала створення окремого військового леґіону – Українських Січових Стрільців. Австрійський уряд погодився, бо потребував добровольців, хоча поставився до цієї ідеї насторожено. Коли у серпні 2014 року до Українських Січових Стрільців записалося 28 тис. юнаків, військове командування імперії Габсбурґів погодилося тільки на 2.5 тис. Відібрали найкращих – чи не кожен мав за плечима освіту. По суті, це був цвіт молодої української інтеліґенції. Російські війська наступали на Галичину, і Січові Стрільці, яких зібрали на перший збір у Стрию, відійшли на Закарпаття, аби тут вчитися військовому ремеслу.
Українське стрілецтво отаборилося у селах Страбичево та Горонда‚ неподалік Мукачева. Корчма у Горонді стала місцем стрілецьких сходин та дискусій. Говорилося тоді багато про УСС. Одні вважали, що „усусуси“ мають своєю звитягою принести славу українському народові. Інші – що не треба квапитися іти в бій. Краще берегти сили для майбутньої боротьби за українську державу.
Рацію з історичної перспективи мали і перші, і другі. Січові Стрільці прославилися і в боях під час Першої світової війни, і взяли активну участь у національно-визвольних змаганнях в Україні у 1917-1921 роках.
Освічені і дисципліновані юнаки завоювали на Закарпатті прихильність не тільки місцевих українців, але й навіть угорців. Хоча на початках їхній вигляд був далеко не парадний. Стрільці носили подертий військовий одяг мадярського крою, старе взуття та були озброєнні рушницями давньої системи Верндля на один набій, зі шнурком замість ременя. З тими крісами хлопці робили вправи і з ними пішли у перші бої.
Цікавим документом тої доби є стрілецька пісня:
„Машерують добровольці
Через Мезтеребеш
(угорська назва Страбичева)
Чи то військо, чи то банда
Ти ніяк не розбереш…“.
Але на війський вишкіл випало небагато часу. Російські війська захопили Галичину і впритул наблизилися до Закарпаття. Австрійське командування кинулося по останні резерви. Прийшла черга й на УСС. Першою рушила на Верецький перевал сотня Василя Дідушка 10 вересня 1914 року. 17 вересня виїхала на Ужок друга сотня Ореста Семенюка. До кінця вересня на фронт пішли всі відділи УСС. На закарпатській землі полягли перші українські стрільці. Творилася нова сторінка нашої історії.
В другій половині листопада 1914 року російські війська перейшли в наступ і на карпатських хребтах знову стало гаряче. На українських стрільців була покладене завдання стати „оком фронту“, вони весь час ходили в розвідку, часом глибоко у ворожий тил. Їхня відважна поведінка та здобуті вістки про ворога викликали захоплення у вищого командування.
Після 10 січня вийшла на фронт і сотня Клима Гутковського, що досі стояла залогою в Хусті. Вона потрапила на дуже важкий бойовий терен і займалася розвідкою. За успіхи її навіть було згадано у звіті головного командування армії. Однак‚ в безупинних боях за два місяці сотня К. Гутковського зазнала таких втрат, що її в березні відіслано до Мукачева для поповнення особового складу. Важкі обставини відбилися на здоров’ї славного сотника К. Гутковського, який помер після Великодня у Будапешті.
Саме у Мукачівському замку знаходилася додаткова сотня УСС, якою командував сотник Никифор Гірняк. На її основі і постав Кіш Українських Січових Стрільців, так звана „кадра“ (чи по-теперішньому – „база“), що з того часу перебував у старовинному замку – збірний пункт для тих, що поверталися зі своїх сотень з відпустки, лікування чи залишків частин з фронту. Тут із них під проводом старшин формували нові відділи і відсилали назад до бойових сотень. Набирати новобранців „кадра“ не мала права.
У Мукачівському замку у Коші була зформована Пресова Квартира (по-теперішньому – прес-центр), для чого підхорунжий Іван Іванець купив у Мукачеві фотоапарат. Тут було організовано стрілецьку читальню та бібліотеку, лекційний гурток.
Була ще в УСС і „гуцульська сотня“. 27 жовтня 1916 року вона була розквартирована у Великому Бичкові. А після кривавих боїв у Карпатах 18 червня відправлена на відпочинок у село Петрово на Закарпатті, звідки 27 червня подалася знову на лінію фронту під Бережани.
Оскільки серед Січових Стрільців переважали молоді інтеліґенти та студенти, стрілецтво породило справжній культурний феномен – художню творчість у військових мундирах. Січові пісні стали загальнонародними. Серед стрільців нині такі відомі літературні постаті, як підхорунжий Роман Купчинський, автор першого роману про усусусів „Заметіль“, та підхорунжий Осип Назарук, автор роману „Роксоляна“, який нині вивчається в школах. Поети, піснярі, художники, театрали, журналісти.
Ба, навіть драматург, про якого хочеться згадати окремо, бо він має безпосередній стосунок до Закарпаття. Ярослав Барнич народився 1896 року на Івано-Франківщині в родині директора школи. З дитинства захопився музикою. У 1914 році вступив добровольцем до Українських Січових Стрільців, між якими навіть організував смичковий квартет. У 1924 році закінчив Вищий музичний інститут у Львові і на запрошення закарпатського товариства „Просвіта“ переїхав до Ужгороду керувати оркестрою місцевого театру. Тут він з успіхом пропрацював кілька років, після чого поїхав до Берліну підвищувати кваліфікацію.
У 1930-их роках Я. Барнич написав кілька оперет, які з успіхом і нині йдуть на українських театральних сценах. Він є автором загальновідомї популярної пісні „Гуцулка Ксеня“. Після Другої світової війни виїхав за океан, що й спричинило накладання табу на його ім’я в радянських час.
Серед найвідоміших оперет Я. Барнича – „Шаріка“ та „Гуцулка Ксеня“. От „Шаріка“ якраз розповідає про те, як Січові Стрільці стояли на Закарпатті. Друга дія п’єси відбувається в Хусті, де між українським сотником та місцевою мадярською дівчиною на ім’я Шаріка народжується кохання, яке триває впродовж життя, незважаючи на перешкоди. Цілком можливо, що сам Я. Барнич був у сотні К. Гутковського, яка базувалася в Хусті наприкінці 1914 року. Принаймні, рідкісне ім’я Клим носить один з центральних персонажів твору.
„Шаріка“ з успіхом іде на сцені львівського, тернопільського, івано-франківського театрів. І дуже приємно, що в рік 120-річчя з дня народження відомого драматурга, композитора, дириґента оперету про кохання січового стрільця поставлять у Закарпатському музично-драматичному театрі ім. братів Шерегіїв. Це буде акт історичної справедливости і стосовно Я. Барнича, який працював в ужгородському театрі, і до Січових Стрільців, чиї могили, часто нині безіменні, розгубилися на просторах Срібної Землі – від карпатських перевалів і до Ужгороду, де був величезний військовий шпиталь, та Мукачева, де розташувався Кіш усусусів.
Як згадував у мемуарах відомий закарпатський просвітянин та політичний діяч Августин Штефан, на пробудження національної свідомости закарпатців значний вплив мало перебування Українських Січових Стрільців на Закарпатті. „Більші або менші формації, деколи кількасот стрільців, побували від кількох днів і навіть кілька місяців в кільканадцяти селах і містечках від 4 вересня 1914 року аж до квітня 1917-го. Стрільці часто ночували в селянських хатах, розмовляли з селянами, бавилися з дітьми, учили молодь народних і патріотичних пісень, в неділю і в свята ходили до церкви‚ і часто стрілецький хор співав там на Богослужінні. Люди слухали, що пани офіцери говорять так, як вони, а не по-мадярськи“.
Ця пам’ять живе в народі донині.
Ужгород