Собаки є ангелами, яких Бог посилає нам як охоронців. Щоб ми самі себе охороняли від нас, власної гріховности, себто були добрішими. Кіт, котрий вже протягом 11 років є частиною нашої дружньої родини, не може замінити собаку, хоча і намагається. Протягом 2018-2019 років мені довелось працювати юристом на так званій лінії розмежування в Донбасі. Постійно мешкав в Лисичанську, який українські козаки заснували в 1710 році, як Лисичу Балку. Часто відвідував Станицю Луганську, Сіверськодонецьк, Рубіжне, Крама-торськ, Бахмут та Слов’янськ. Щоб потрапити додому, до Миколаєва, у Слов’янську я сідав на потяг „Костян-тинівка – Одеса“, а вже з Одеси маршрутка довозила мене до Миколаєва.
Найважчими в цій дорозі, що тривала більше доби, були відвідини новенького залізничного вокзалу в Слов’янську. На відстані кількох метрів від центрального входу до вокзалу стоїть будка з внутрішньою електричною пічкою. Там випікали пиріжки з м’ясом.
Коли я підійшов, щоб придбати пиріжки перед дорогою, звідкись з тильної боку будки вибігло півтора десятки вуличних нічиїх голодних песиків. Інтуїція їм підказала, що я не лише не боюсь собак, а й обов’язково нагодую їх пиріжками. Скільки людей проходило повз пиріжкову, купувало їжу протягом дня? Три-сотні чи більше. Як собаки виокремили мене, не знаю. Але справжній містичний контакт відбувся через три місяці, коли я долав аналогічний шлях і песики мене пізнали! Вони радісно гавкали, ніби зустріли старого друга. Може, їх ніхто, крім мене, не годував? Хоча в це важко повірити. Адже люди війни, які зачерпнули горя по самі вінця, повинні краще розуміти голодних собак.
Востаннє я годував псів зі Слов’ян-ська через чотири місяці, коли норвезька програма правової допомоги закінчилась, і мені випадало повернутись до Миколаєва. Те, що собаки мене знову упізнали, не виглядало якоюсь фантастикою. Коли я їх погодував, надійшла черга прощатись. Я чесно сказав їм, що навряд чи колись повернусь до Слов’янська і зробив помилку – подивився в очі псів. Очі були мокрими, собаки плакали. Чотириногі ангели зі Слов’янська розуміли українську мову на відміну від деяких місцевих псевдоаборигенів, що в 2014 році вітали російську банду підполковника Гіркіна. Справжній друг завжди зрозуміє твою мову, навіть коли не може говорити як людина!
Тепер, як тільки чую в новинах слово „Слов’янськ“, вимикаю телевізор. Позаяк бачу перед собою очі собак, що мовчки плачуть від безсилля й відчуваю, як мої очі опиняються „на мокрому місці“.
Миколаїв