5 січня, 2023

Росія – це неонацизм!

Юлія Федосюк

ТЕЛЬ-АВІВ. – Ізраїль відвідали два представники України – заступниця голови Асоціяції сімей захисників полку „Азов“, дружина одного з бійців полку, який перебуває в російському полоні Юлія Федосюк, а також повернутий нещодавно з полону офіцер Збройних сил України Ілля Самойленко. Ініціятори заходу організація „Ізраїльські друзі України“, за підтримки Посольства України та опозиціонера російського режиму Леоніда Невзліна.

22 грудня 2022 року українці зустрілися з журналістами та громадськими активістами Ізраїлю. На вечір в залі тель-авівського культурного центру „Бейт Ціон Америка“ прийшли представники акредитованих в Ізраїлі дипломатичних місій та зарубіжних засобів масової інформації, кореспонденти провідних ізраїльських видань, керівники громадських організацій країни.

Ілля Самойленко

Першу частину вечора було присвячено демонстрації українського документального фільму про трагедію Маріюполя. Головними героями фільму стали мешканці міста, які розповідають про те, що їм довелося пережити під час втечі від російських ударів. І ці розповіді були страшніші за вид зруйнованих будівель. Один із біженців розповів, як у фільтраційному таборі його сім’ю розділили: дружину – в один бік, малолітнього сина – в інший, а самого відвезли машиною до приміщення, де після короткого допиту жорстоко, до втрати свідомости, побили. Коли почав приходити до тями, закашлявся і виявив, що кашель – від зубів, що повністю випали в роті. А під столом, на якому його уклали, побачив величезний потік крови. Але це була не його кров – того, хто був тут до нього.

Молода людина не каже, як йому вдалося вирватися з цього пекла, обличчя його приховано, ім’я – теж, і ми розуміємо, що життя його ще під загрозою, хоча б тому, що він – можливий свідок майбутнього Міжнародного трибуналу.

„Те, що ми бачили на екрані – лише маленька частина того, що багато місяців триває на нашій землі, – поділилася своїми враженнями Ю. Федосюк. – Але насправді ця війна триває вже понад вісім років, і щоразу, коли я бачу подібні кадри, вони розбивають моє серце. Я проспала перші удари по Києву. Мене розбудив телефонний дзвінок чоловіка, який на той час перебував у Маріюполі.

Перше слово, яке я почула від нього: „Почалося“. Арсеній вступив добровольцем до полку „Азов“ у 2014 році, коли розпочалася ця війна. Тоді він щойно закінчив історичний факультет академії, але пішов захищати країну, не маючи жодного військового досвіду. Всі ці роки він безперервно служив у полку, пожертвувавши кар’єрою, спокійним життям, розвагами – всім тим, що мають зазвичай інші молоді люди. Зараз він понад шість місяців перебуває в полоні, і я не знаю, що з ним – де він, чи живий? Після того, як військове командування України віддало наказ про припинення опору і наші бійці здалися в полон, ми, сім’ї захисників „Азовсталі“, створили асоціяцію, яка поставила за мету боротьбу за звільнення своїх чоловіків, синів, братів. Ми зустрічалися з Папою Римським, із конґресменами США, організовуємо мітинґи на підтримку полонених українських солдатів та офіцерів, постійно перебуваємо на зв’язку з офісом Президента України. Чому ми виділяємо у нашій боротьбі бійців „Азова“? Тому що при захисті Маріюполя вони показали приклад безмежної мужности та любови до своєї батьківщини, приклад, який злить ворога. Саме запекла оборона міста допомогла захистити північ нашої країни. Певного моменту в Маріюполі було зосереджено близько 40 тисяч російських солдатів. Якби наші бійці здали місто, вся ця сила ринула б на Харків, Чернігів, Суми і, зрештою, на Київ. Азовці захищали не зруйноване місто, вони захищали всю Україну. Тому ворог і запустив проти воїнів полку велику пропаґандистську машину дискредитації, покликану принизити їх, позбавити людської гідности. І в ці хвилини, коли ми сидимо тут, я знаю, що з них знущаються, їх катують, продовжують принижувати всіма способами. Коли, залишаючи Київ, я розповідаю іншим людям про страждання українців, то постійно повторюю: „Це не лише про Україну – це про весь цивілізований світ, який зазнав атаки варварів. І ми не повинні допустити їхньої перемоги“.

Лейтенант Ілля Самойленко розпочав службу в полку „Азов“ у 2015 році – коли йому було 21 рік. Дивлячись зараз на цього статного, під два метри зросту, молодого чоловіка, важко повірити, що йому всього 28. Не за віком дорослий погляд, замість лівої руки – металевий протез, якщо придивитися, можна помітити і скляний протез замість правого ока. Так, все це – результат участи у боях за Україну, які також розпочалися для нього задовго до лютого 2022 року. Після тяжкого поранення та реабілітації він вийшов у відставку, вступив на історичний факультет Київського університету, але насолоджуватися мирним життям довелося, за власним зізнанням, лише дев’ять місяців. 24 лютого Ілля вирішив знову повернутися до „Азову“.

З бункера заводу „Азовсталь“, де „азовці“ тримали оборону, Самойленко передавав „на волю“ зведення новин, а 8 травня, за 12 днів до здачі в полон російським військам, провів англійською для представників закордонних ЗМІ прес-конференцію. Протягом майже двох годин він описував неймовірно важкі умови життя поранених бійців, підсумувавши, що він і всі інші вважають себе мертвими. А потім був полон.

„Я провів в одиночній камері в Росії 120 днів, і вже боявся, що ніколи не повернуся в Україну, – розповів він на зустрічі в Тель-Авіві. – У камері я намагався стежити за часом, подумки рахуючи дні, і робив фізичні вправи. У полоні російські військові конфіскували у мене протез руки. Мене не катували фізично, але звільнені з полону мої товариші розповіли, що зазнавали тортур, їм відмовляли в медичній допомозі, харчуванні та воді. Росія не дбає про правила ведення війни. Їх не хвилюють Женевські та всі інші конвенції. Їм начхати на життя людей. Ця війна росіян брудніша і страшніша, ніж війни ХХ століття. Росія показала всьому світу, що живе однією ідеєю – знищити український народ, нашу мову, нашу культуру.

Все, що їй потрібно, – територія України, але без українців. Тому й знищують цивільні об’єкти, де можуть ховатися люди, інфраструктуру… Менш як за два місяці ми ліквідували 2,500 російських окупантів та поранили 5 тисяч. До війни в Маріюполі проживало близько півмільйона людей, 150 тисяч з них зуміли виїхати ще до приходу росіян, щонайменше 100 тисяч депортовані до Росії, і ми маємо документальне підтвердження того, що 50 тисяч загинули від ракетних ударів. На нашій землі зіткнулася цивілізація з антицивілізацією, але наші військові можливості обмежені, ми не можемо забезпечити повний захист мирного населення, і тому звертаємося до всього світу з проханням про дієву підтримку нашої боротьби. Звільнення з полону викликає у мене змішані почуття – адже майже 700 „азовців“ залишаються ще в російському полоні, піддаючись тортурам та нелюдському поводженню. Серед них жінки, зокрема вагітні“.

„Щоб розвіяти деякі міти щодо полку „Азов“, – сказала Ю. Федосюк, – додам, що він був створений людьми, налаштованими антикремлівськи, і до нього увійшли не лише українці, але і білоруси, росіяни, кримські татари, греки, вірмени, азербайджанці, євреї. Серед полонених „азовців“ також є євреї. Що ж до звинувачень, що часом лунають у дивній символіці полку або татуювання на тілі, то скажу, що для мене неонацизм – це не прапори чи картинки, а дія. Російські війська вбили понад 100 тисяч мирних громадян, перетворили на біженців кілька мільйонів людей, депортували тисячі дітей, створили фільтраційні табори та пересувні крематорії, що діють до цього дня. Це – неонацизм! І про цей скоєний ними жах, нам ще доведеться дізнатися“.

Переклад українською мовою: Світлана Глаз.

Коментарі закриті.