У червні спливає п’ятирічний термін на посаді ректора Українського Католицького Університету (УКУ) о. Богдана Праха. Про служіння ректора, його знакові проєкти, як пандемія вплинула на університет та чому він вирішив кандидувати на ще один термін – у вміщеній нижче розмові.
Ректор Українського Католицького Університету о. Богдан Прах. (Фото: Лесик Урбан)
Як бути ректором єдиного католицького університету між Польщею та Японією? УКУ – це досвід прекрасного служіння прекрасної команди. Коли Бог дозволив мені перейняти управління УКУ після Владики Бориса Ґудзяка, я чудово розумів, що ми маємо дуже сильну та зформовану команду. Тому одне із завдань у моєму служінні – не втратити попередніх надбань. Владика Борис, відновлюючи діяльність УКУ в Україні, роками приглядався до кожної людини, яку брав у команду, формував її.
До управлінської команди УКУ я приєднався як проректор із зовнішніх зв’язків. Владика Борис поставив мене там, де я мав зрозуміти перспективу свого подального служіння. І це справді прекрасне людське відчуття: знаєш, що ти потрібен цій команді, але водночас ніколи до кінця не відомо, що далі чекає тебе у служінні.
Владика Борис підбирав людей, які вміли шукати таланти, могли кинути все, завжди готові до великих завдань та цілей, великих жертв і посвяти.
Схожий досвід я мав у Львівській духовній семінарії, будучи її ректором з 1998 року по 2007 рік і формуючи команду з нуля. Коли я бачив, що людина більше прагне реалізувати власні амбіції, аніж працює для загального блага, то розумів, вона у нашій команді не надовго. Після довгих пошуків, десь за 4-5 років, у семінарії зформувалася вже така управлінська команда, яка довго існувала як єдине ціле.
Якщо повернутися до УКУ, то владиці Борисові вдалося створити, говорячи мовою бізнесу, потужну Наглядову раду в університеті – Сенат. Так з перших днів, ще будучи ректором семінарії, я був також і сенатором Богословської академії і пізніше УКУ. Переді мною стояло завдання, щоб УКУ і семінарія були разом, бо ми працюємо для однієї Церкви, однієї спільноти – України.
Чому я вирішив кандидувати знову на посаду ректора УКУ? Загалом мені дуже цікаво через певні проміжки життя змінювати середовища, відповідальності, приймати нові виклики. На початку своєї кар’єри я постановив собі, що кожні 6-7 років буду щось радикально змінювати у своєму житті, і часто мені це вдавалося.
Однак цього разу, після стількох років служіння в УКУ, вирішив все ж кандидувати ще раз на посаду ректора, аби закінчити запляноване. Для мене важливо, що ми бачимо позитивні процеси та зміни, і я з радістю хочу передати це відчуття іншим у служінні. Попри те, своєї цілі не покидаю – згодом хочу розпочати новий проєкт, поки маю силу.
Найважче мені давалися деякі кадрові рішення. Бувало, що я занадто довіряв окремим людям. А коли вже виникали серйозні проблеми, то повернути ситуацію було неможливо. Тож доводилося приймати болісні рішення. На щастя, такі складні ситуації вдалося перейти без великих втрат. Але це добра наука на майбутнє – не варто довіряти тим особам, щодо яких маєш якесь недобре внутрішнє передчуття.
Всі розуміємо, що світова спільнота ще не впоралася з пандемією, і нам далеко ще до повного виходу з кризи. В УКУ ми пристосувалися до нових реалій як могли. Нам серед небагатьох в Україні вдалося запровадити змішаний формат навчання, коли то і студент, і викладач, за визначеними нами правилами, може сам обирати як йому вчитися/навчати: в авдиторії чи онлайн. Також, з дотриманням усіх норм, ми змогли повернути студентів на кампус, запустити у тестовому режимі новий Колеґіюм для проживання студентів. Зараз сприяємо вакцинації всіх охочих працівників та викладачів у рамках третьої хвилі вакцинації.
Однак мені здається, що ми до кінця не можемо охопити тієї нової дійсності, з якою зіткнулися всі. Йдеться, перш за все, про спілкування, адже ніяка віртуальна зустріч не замінить справжнього контакту. Поки ти реально не пройдешся коридором, не побачиш людину чи навіть відчинене вікно, ти не входиш у цей світ.
Наслідки пандемії – це глибока травма, яку ми ще довго лікуватимемо. Світ після пандемії буде зовсім іншим: частина з нас закохається в ґаджети і не захоче звідти вийти; частина – не зможе відрізнити правди від брехні, бо надмір інформації засмоктує, і ми вже не входимо в деталі, щоб розібратися. Я сам по собі бачу – на якусь ґрунтовну статтю вже не маю часу, бо треба переглянути новинні стрічки. А поки гортаю новини, міг би прочитати дві добрі статті, які б мені набагато краще пояснили ситуацію. У швидкому віртуальному світі забуваємо про справді важливе: про цінності, стосунки, про здоров’я своє та наших рідних.
УКУ об’єднує важлива риса – спільнота. В онлайні це відчуття дуже складно зберегти. Намагаємося з усіх сил: практично щодня з кожним підрозділом проводимо зустрічі, розмови. Думаємо, як витягнути людей з комп’ютера, постійно ставимо питання: чи ми достатньо і креативно мислимо, як у новий спосіб формувати наші ідеї, доносити цінності, аби вони були привабливі для людей? Ми постійно мусимо надихати і з нашими, наново нами зарядженими працівниками підносити вгору цілу спільноту. Завжди намагаємося мати широко відкриті очі, а перш за все, наші серця.
Я народився та виріс у Карпатах, на території Польщі. Вчився в духовній семінарії у Любліні, у Католицькому університеті. З міста Ярослава, де проводив своє священиче служіння, я їздив читати лекції до Львова: у Львівську богословську академію (тепер УКУ) та Духовну семінарію. Ми прибували на два-три дні, читали по 6-8 годин лекцій і їхали додому. Це дуже виснажувало, тому ми з дружиною Евою прийняли рішення на запрошення Любомира Гузара і о. Бориса Ґудзяка та тодішнього ректора о. д-ра Михайла Димида переїхати до Львова.
Я ніколи не думав, що буду в Україні очолювати якісь інституції, а тим більше щось будувати, створювати з нуля. Я мріяв займатися науковою роботою і викладати, бо в цьому була велика потреба. Але умови, в яких жили та навчалися семінаристи у Львові, порівняно з тим, що я бачив працюючи у США, Европі, живучи в Польщі, дуже контрастували. Я розумів, що в таких умовах майбутня еліта не може формуватися. Нам були потрібні радикальні і швидкі зміни, бо чим довше ми сидимо в лісі, тим швидше втрачаємо шанси. Духовна семінарія на той час діяла у селищі Рудно біля Львова на території колишнього піонерського табору біля лісу.
Ми з Владикою Борисом вирішили купити землю для будівництва семінарії та нового корпусу Католицького університету. Наш вибір впав на території, де зараз розташовані кампус університету, філософсько-богословський факультет та семінарія.
Найприємнішим у будівництві семінарії для мене був процес проєктування: я їздив у різні країни Европи, заглядав до різних семінарій. З багатьох почерпнув цікаві рішення, деякі ми втілили у Львові: великі вікна в їдальні, широкі коридори, багатофункційність приміщень. До речі, Львівська семінарія спроєктована у формі голуба, бо носить ім’я Святого Духа.
У червні 2021 року ми згадуватимемо 20-ліття першої і єдиної офіційної візити Папи Римського до України. 23-27 червня 2001 року Україну відвідав Папа Іван Павло ІІ. Під час візити до Львова Папа Іван Павло ІІ освятив наріжний камінь студентського містечка УКУ, а Папа Бенедикт XVI пожертвував на його будівництво 100 тис. евро.
Якщо Бог дасть здоров’я, хочу з дружиною закінчити кілька наукових задумів, про які ми мріємо вже багато років. Ці проєкти є важливими для цілісного бачення процесів, які відбувалися у міжвоєнний і воєнний період у Львівській митрополії, зокрема у Перемиській єпархії. Я багато про це написав, але до кінця ще далеко. У плянах ще багато роботи на кілька років. До того ж, з’явилися нові джерела та цікаві наукові дослідження, відкрили доступ до архівів, з цим усім треба попрацювати.