Війна з Росією викликала в українському суспільстві жагу перейменувань вулиць і знищення пам’ятників культурним діячам, пов’язаним з Росією. Вулиці пропонують переназвати на честь видатних постатей української історії та культури. Низка вулиць вже отримала нові назви під час недавньої декомунізації України. Деякі мають назви реґіонів Росії, імена більшовицьких діячів або мистців, які не мають взаємин з історією чи культурою України.
Секретар Київської ради Володимир Бондаренко у коментарі „Українській правді“ повідомив: „Ідентифіковані 279 об’єктів, які пов’язані з країною-аґресором та її союзниками, і які потребують перейменування. Але їх може бути й більше. Наразі ми чекаємо пропозиції від мешканців“.
Група львів’ян запропонувала перейменувати понад 30 вулиць міста. Основна причина – ці люди не бували у Львові. Цю причину називають і в інших містах. У Львові йдеться зокрема про вулицю Брюлова, який був одним із учителів Тараса Шевченка та одним з ініціяторів його викупу з кріпацтва. Це стосується і вулиці Жуковського, названої на честь російського поета, який теж був ініціятором звільнення Шевченка.
Серед тих, кого має охопити дерусифікація, Ілля Мечников – український науковець, один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології, який народився в Іванівці Харківської губернії, навчався у Харківській гімназії та на відділенні природничих наук Харківського університету, який закінчив 1864 року.
Чимала частина життя і творчости Михайла Врубеля пов’язана з Києвом. Він виконав стінописи Кирилівської церкви XII ст., у Володимирському соборі за ескізами Врубеля виконано орнаменти на внутрішніх стінах храму. Його дружиною була відома оперна співачка Надія Забіла-Врубель, вихованка. Їхній син помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.
Письменник Володимир Короленко народився в Житомирі, жив і помер у Полтаві. З 1990 року Національною спілкою письменників України присуджується премія його імені. У Львові пишуть, що В. Короленко „не мав жодного стосунку до Львова попри те, що мав українське походження, народився і помер в Україні“.
Композитор Петро Чайковський теж „не мав жодного стосунку до Львова і був опосередковано пов’язаний з Україною, насамперед через походження“.
Особливі суперечки викликали вулиці Пушкіна і Лермонтова, які насправді не були чистокровними росіянами, бо Пушкін був правнуком африканця Абрама Ганібала, а Лермонтов походив від шотландського поручика Джорджа Лермонта, полоненого Росією. Обом судилося бути засланцями царського уряду, причому Пушкінові – в Україні.
Вважають, що неперебування певної відомої особи в даному місті може бути підставою для перейменування вулиці. Шевченко не був в Ню-Йорку чи Тбілісі, але на честь його названі вулиці у цих містах, як і у багатьох країнах. Адже йдеться про вшанування славетних осіб в усьому світі і в Україні не варто називати вулиці в містах і селах лише на честь своїх земляків. Це вже хуторянське обмеження культури. Зберігаючи імена відомих людей, ми оберігаємо світовий рівень культури в Україні.
Політолог Тарас Радь, член ініціятивної групи з перейменування топоніміки Львова, пише: „Ініціятива з дерусифікації урбанонімів Львова хоч і зумовлена обставинами повномаштабної військової аґресії Росії проти України, проте ґрунтується не на емоційній, а на раціональній основі усвідомлення необхідности завершення процесу перейменування старих назв колоніяльного минулого – але вже в новому історичному контексті, згідно з духом часу, суспільного запиту, виходячи з нових сенсів та символів. Тобто, у відповідності до українського наративу. Ініціятивна група напрацьовувала свою пропозицію протягом трьох тижнів на основі внутрішньої дискусії та компромісу. Стихійність цього процесу в маштабах України не є перешкодою для системної, зваженої та вдумливої роботи з холодним розумом в окремо взятій громаді“.
Але саме до такої зважености закликає історик Іван Сварник, член комісії з перейменувань вулиць і площ Львова з 1990 року: „Колеґи готові віддати москалям якщо не Гоголя (про культурну ідентичність якого, до речі, також довго точилися дискусії), то принаймні кровно пов’язаного з Україною письменника Антона Чехова, математика світової слави Софію Ковалевську (уроджену Корвин-Круковську, українку, професорку Стокгольмського університету), письменника Володимира Короленка з Житомира, двотомник якого, попри неґативне ставлення цього письменника до Центральної Ради, С. Єфремов видав 1922 року, славного математика Миколу Лобачевського, нащадка козацького роду композитора Петра Чайковського, народженого в Немирові поета Миколу Некрасова, який написав чудовий вірш „На смерть Шевченка“. Не кажу вже про Михайла Врубеля, який розписав у Києві Кирилівську церкву й Володимирський собор та реставрував фрески Софії Київської. Я цілком свідомий того, що нинішні процеси деколонізації України значною мірою відбуваються стихійно й пов’язані з бажанням народу хоч чимось долучитися до боротьби проти москалів.
Найпростішим кроком у цьому є знесення мілітаристського монумента, ліквідація чужої назви, перегляд репертуарів театрів, фондів музеїв і бібліотек. Однак у всьому цьому, на моє глибоке переконання, потрібні не запал, а зваженість і холодний розум. Як каже народна мудрість, „сім разів відміряй…“.
До „Свободи“ написали, що у Хмельницькому перейменують 45 вулиць. І знову Купрін, Чайковський, герой Другої світової війни Іван Кожедуб, народжений в чернігівському селі. У Івано-Франківську з тією ж засадою 34 вулиці. І так далі…
Ще одна справа полягає у витратах на такі перейменування. Особливо у часі війни, коли увесь світ збирає пожертви для опорядження українського війська, на допомогу потерпілим від російської аґресії. Перейменування вулиць – це не тільки виготовлення таблиць з новими назвами, а й величезний і коштовний обсяг змін у державній та громадянській документації. Варто зачекати до кращих часів.
Інститут національної пам’яті 30 квітня видав рекомендації щодо перейменування вулиць Києва й закликав не допустити знищення пам’яті про значущі для країни й столиці історичні постаті й події.
Інститут пропонує провести перейменування у три етапи. На першому перейменувати понад 20 об’єктів, які вже пройшли громадські та експертні обговорення та рекомендовані Комісією з питань найменувань. На другому перейменувати об’єкти, що стосуються географічних назв, пов’язаних з Росією та республіками колишнього СРСР (до речі, ряд таких назв є питомо українськими, але співзвучними з російськими назвами). Третій етап доцільно провести на основі списку, оновленого у співпраці з фахівцями Комісії з питань найменувань.
Інститут надав перелік із 31-ої назви, які рекомендує зберегти. Вони пов’язані з людьми, які зробили важливий внесок в українську чи світову культуру, були прихильними до України, боролися з тоталітарними режимами чи зазнали від них переслідування. Також деякі назви з цього переліку пов’язані з поневоленими росією народами.
Отже, не варто поспішати, щоб потім, після війни, не повертати поспішно дерусифіковані назви.