У ці дні в Україні триває активне обговорення події‚ що стосується самої сутности національного життя: 27 січня учасники академічної конференції Національного університету „Києво-Могилянська академія“ своїм рішенням запровадили нові правила внутрішнього порядку цього навчального закладу. Одне з тих правил – направду нове: в академії забороняється спілкування російською мовою. Рішення давним-давно назріле‚ тому чекалося б не обговорення його в суспільстві‚ а рішучого одностайного схвалення. На жаль‚ очевидні речі все ще очевидні не для всіх. У колах ліберальної інтеліґенції патріотична ініціятива університету‚ якому вже понад 350 років і який є яскравим символом української національної науки і водночас свідчить про належність України до европейської історії‚ зокрема культурно-освітньої‚ здалася „недемократичною“. Мовляв‚ це послужить підставою для звинувачення у насильницькій українізації.
Хто буде звинувачувати? Путін? П’ята колона? Кремлівська аґентура?
Пропаґандисти „русского міра“? Може‚ вже досить вічної української толерантности до смертельного ворога? Адже рідна мова і є серед найдорожчих цінностей‚ за які українці з такою самопожертвою воюють нині з московитською ордою. І жоден‚ хто воює‚ не скаже‚ що рішення Могилянки – недемократичне. Не скаже й росіянин зі справедливим серцем. Відомий кіноартист Павло Алдошин‚ котрий 24 лютого 2022 року добровільно вступив у Збройні сили України‚ на цій вогненній межі між життям і смертю зробив свій вибір: „Вибачте‚ мої російськомовні колеґи і друзі‚ але для мене відтепер вже не існує російськомовного українця“.
Думка колишнього студента Могилянки татарина Арсена Жумаділова: „Українська у спілкуванні – це має стати мейнстрімом. „Русскій мір“ схотів остаточно розв’язати „українське питання“‚ знищивши українську націю. Тому ми мусимо вичавлювати все російське з публічного простору‚ з себе самих. Хто цього не розуміє‚ той кличе „русскій мір“ і російські бомбу на наші голови. Кримцям, як і іншим етнічним групам, що мешкають в Україні, потрібно відмовлятись від російської мови в міжособистісному спілкуванні. У публічній комунікації – українська. У приватній – рідна. У другому випадку російська звучить зрадницьки вже не тільки стосовно пам’яті предків, але й стосовно держави, яку ми всі будуємо“
В горнилі війни ця точка зору стає вседержавною. Секретар Ради національної безпеки і оборони Олексій Данилов‚ один з тих етнічних росіян‚ що свідомо самоідентифікували себе як українці‚ гранично чітко‚ відкидаючи лукаву політкоректність‚ висловився у телепрограмі „Говорить великий Львів“: „Російська мова має зникнути з нашої території взагалі як елемент ворожої пропаґанди й промивання мізків нашого населення… Нам від них нічого не треба, нехай вони відчепляться від нас, хай відійдуть на свої болота і квакають своєю російською мовою“.
Отож нехай замовкнуть наші „добрі люди“‚ нібито „російська мова не винна“. Ні‚ винна! Хіба в цій мові‚ ще від часів заснування Московського царства‚ було щось‚ крім ненависти до України і українців?
Тому наша громада солідарна з цією однозначною позицією мовного омбудсмена України Тараса Кременя: „Я підтримую це рішення і вважаю, що в кожному університеті мають бути створені найкращі можливості для виховання справді патріотичних, вольових, освічених громадян України… В умовах російсько-української війни питання захисту мови та її утвердження – серед пріоритетних, тож сфера освіти має бути прикладом у питаннях захисту національних інтересів“.
Тож на наших очах в країні змінюється її культурна‚ духовна‚ моральна атмосфера – від „какая разніца“ до все масовішого усвідомлення‚ що різниця така велика‚ як між термявою і світлом.