Продовження. Початок див. у чч. 36–37 з 9 і 16 вересня
Українське зрушення 2014-го саме своєю національною гідністю вперше так злякало „табачників“‚ що кілька десятків їх втекло до Москви. Одначе‚ невикрита‚ глибоко законспірована кремлівська аґентурна мережа діяла далі‚ зокрема й у Верховній Ради‚ частина якої підтримувала донбаських сепаратистів й аґітувала за кремлівську версію „Мінських домовленостей“.
Партійно-організаційним очільником „п’ятої колони“ у часи Януковича виступала Партія Реґіонів‚ в часи Порошенка вона взяла назву – Опо-зиційна плятформа „За життя“ (Юрій Бойко‚ Віктор Медведчук‚ Нестор Шуфрич‚ Вадим Рабінович‚ Сергій Льовочкін та ін.).
„Русскій мір“ безборонно пропаґували в Україні телеканали Медвед-чука‚ Коломойського‚ Фірташа‚ Пінчука‚ Ахметова‚ Мураєва („Інтер“‚ „112-Україна“‚ „1+1“‚ „ZiK“‚ „Наш“‚ „News One“‚ „Акаде-мія“ та ін.). Спільними зусиллями підважували авторитет Порошенка‚ готуючи наступний реванш проросійських сил.
Порошенко‚ дипломат за характером і комерсант за інтересами‚ дуже тяжко вживався у ролю „президента війни“. Необачно пообіцявши закінчити її за два тижні‚ він опинився між молотом і наковальнею: з одного боку – гостра суспільна критика за „Іловайський котел“ і потреба змінити генералів та зміцнити військо‚ з другого – тиск Парижу і Берліну‚ яким „мінський процес“ видавався безальтернативним. Порошенко виплив з цієї безвиході на тиху‚ хоч і не дуже чисту воду‚ домігшись наприкінці серпня 2015 року ухвалення Верховною Радою закону про „особливий статус Донбасу“‚ вельми компромісного документу‚ який не міг набути практичного втілення‚ бо у Москві бачився добрим способом „приєднання України до Донбасу“‚ а в Києві – неприйнятним підважуванням державного суверенітету.
Наміцно прив’язаний обставинами до подій на Донбасі‚ Порошенко не мав ні змоги‚ ні‚ швидше за все‚ й бажання взятися за внутрішнє шкідництво.
Люстрація‚ одна з головних вимог Евромайдану‚ залишилася „добрим наміром“‚ жоден волосок не впав з голови навіть найбільш україножерних „реґіоналів“.
Нереформовані суди саботували розгляд убивства Небесної Сотні.
Маючи перед собою війну‚ все активніше громадянське суспільство і незмовкну „п’яту колону“‚ Поро-шен-ко не знайшов у собі відваги спертися на національно свідому частину спільноти. Більше того – не припинив судового і пресового переслідування та шельмування колишніх командирів добровольчих батальйонів‚ волонтерського руху‚ мирився з осміюванням всього українського у засобах масової інформації‚ в мистецтві‚ культурі‚ літературі.
Занадто вільно почувався в Україні кум Путіна Віктор Медведчук‚ один з найпідліших україножерів.
Тому й дійшло до недостойного для правової держави самосуду‚ коли у 2015 році невідомі застрілили Олеся Бузину‚ головного очорнителя творчости Шевченка‚ злісного спотворювача української національної історії‚ ворога Революції Гідности.
Припустився Порошенко тяжких помилок в доборі найближчих поміч-ників і радників. Наприклад‚ голова його Адміністрації Ігор Райнін – очевидно‚ виконавши чиєсь завдання – спокійненько повернувся до Харкова і очолив там місцеву організацію антиукраїнського Опо-зиційного блоку.
Отож запізно п’ятий президент проголосив історично і політично правильне гасло: „Армія. Мова. Віра“. Нібито немало досягнув‚ на його конті – Угода про асоціяцію з Европейським союзом‚ безвізовий режим‚ вселенський статус Православної Церкви України‚ і найголовніше‚ що є заслугою всього суспільства‚ – зміцнення війська.
Дуже ймовірно‚ що у випадку перемоги Порошенко почувся б незалежнішим від обставин‚ рішучішим‚ принциповішим і використав би свою другу каденцію з більшою користю для України. Та він програв‚ і ця його поразка повинна послужити наукою для дальшого державоторення: не можна бути благим до будь-яких проявів антиукраїнства.
Тим часом перемога Володимира Зеленського назавжди залишиться для політології загадкою – попри те‚ що пояснень не бракує. Це як у дотепному жарті. Скаржиться один одному: „Не розумію‚ що відбувається у світі“. „То я тобі поясню“. „Ні‚ пояснити я й сам можу – зрозуміти не можу“.