КРОПИВНИЦЬКИЙ. – На „Хуторі Надія“ ми пройшли його стежками разом із невісткою роду Тобілевичів Валентиною Василівною, яка багато років віддала праці тут. Вона була причетна до відродження цієї історичної місцини разом зі своїм свекром Андрієм Юровичем.
Походили навкруг ставка-підкови, викопаного Іваном Карповичем. На одній з купалень хлопчина Микита ловив дрібненьку рибку вудкою. Його батько Віктор нині воює проти окупантів на Херсонщині, а це навідався у відпустку і родина приїхала відпочити на хутір. Відвідали велетнів-дубів, за збереження яких Андрій Юрович навіть потрапив до в’язниці – кинувся був відбиватися від войовничих невігласів, які на початку 1950-их намагалися вирізати дуби для будівельних потреб. Переконалися, як міцно обіймає дуб Миколи Садовського дуб Марії Заньковецької. Не втримав при житті, то хоч тут…
Зайшли і на цвинтар села Карлюгівки, де покоїться частина роду Тобілевичів. Тут поховано самого Івана Карпенка-Карого, його батька Карпа Адамовича, матір Євдокію Юхимівну, дружину Надію Карлівну, онуків Андрія і Назара, неподалік – сестру Марію Садовську-Барілотті та правнука Ігоря Тобілевича.
Валентина Василівна розповіла, що нині в ЗСУ воюють її син Роман і онук Андрій. Усі – Тобілевичі. Романа нещодавно вітала з днем артилериста.
Не знищили тоді, прийшли робити свою чорну справу нині. І Тобілевичі знову на передовій. І хутір стоїть. І Україна була, є і буде!
„Хутір Надія“ – державний заповідник-музей І. К. Карпенка-Карого (Тобілевича). Як і музейно-природничий заповідник „Тобілевичі“ є філією Кіровоградського обласного краєзнавчого музею.
Створений на території садиби, що належала визначному драматургу, театральному діячеві кінця XIX-початку XX ст. Іванові Карпенку-Карому (Тобілевичу).
Садибу закладено в 1871 році батьком драматурга Карпом Тобілевичем і названо іменем його дружини – Надії Тарковської. Згодом І. Карпенко-Карий обирає садибу постійним місцем проживання.
Спочатку сім’я Тобілевичів вела тут скромне власне господарство. З того часу збереглися „Батькова хата“ і стара чумацька криниця. Після повернення з трирічного політичного заслання, навесні 1887 року Іван Карпович оселяється на хуторі та вирішує перетворити його на мальовничий куточок рідної природи – за його власним висловом – „оазу в степу“.