Ще в середині ХІХ ст. Олександер Герцен висловив думку‚ котра й сьогодні є актуальною: російська демократія закінчується там, де починається українське питання. Так було в 1917 році, коли міністри петроградського Тимчасового уряду обурились, дізнавшись про те, що до складу української автономії мають увійти також Харківська, Катеринославська, Херсонська й Таврійська губернії, як і окремі частини Гродненської, Воронезької, Курської, Бесарабської, Області Війська Донського, Кубань, Ставропілля й Чорноморщина.
Так було і в 1991-му, коли 27 серпня до Києва прибули нібито російські демократи Анатолій Собчак та Олександер Руцькой з ультиматумом до влади щойно проголошеної незалежної України: якщо остання вийде зі складу СРСР, то вони заберуть в неї Крим і Донбас.
Як ведуть себе сучасні російські демократи в умовах аґресії їхньої держави проти України з 2014 року, бачить весь світ. За деякими винятками вони, насамперед творча інтеліґенція, підтримали так звану денацифікацію українців.
Цьому не треба дивуватися з огляду на те, що горбачовська перебудова збудила в багатьох з середовища російської інтеліґенції сподівання на такі зміни, коли їхня нація нарешті зможе по-справжньому леґітимізувати свої великодержавні амбіції, які забрали в царського самодержавства більшовики, підігнавши їх під свої ще маштабніші цілі всесвітньої комуни. І просувати цей наратив стали нібито демократи серед російських науковців, які одразу ж розробили тактику і стратегію щодо відновлення історичної пам’яті як для своєї нації, так і для інших, яких і не збиралися відпускати з більшовицької імперії.
Тоді стало модним виставляти на п’єдестал „русского міра“ його ревних творців, насамперед Денікіна, натомість провідників національно-визвольних рухів Москва продовжувала таврувати як „ворогів народу“. Особлива увага там зверталася на „білі плями“ українського минулого. Йдеться не лише про те, що й далі поширювалися напрацювання комуністичних ідеологів про нібито зраду українському народові гетьмана Івана Мазепи, „антисемітизм“ Симона Петлюри й надуману співпрацю Степана Бандери з гітлерівцями в роки Другої світової війни, коли він сидів у нацистському концтаборі.
Розуміючи, що проголошена гласність розкриє страхітливий злочин Голодомору в 1932–1933 роках щодо української нації, російські історики розпочали дозований випуск раніше таємних документів, які унеможливили б підтвердження її геноциду.
Щоправда, в Москві чомусь не зважили на те, що в українських архівах зберігаються первинні документи вказаного періоду, уважний аналіз яких дає можливість відвіяти „наукову“ полову російських авторів. Бо можна скажімо, галасувати про те, що нібито однаково голодували всі народи СРСР і при цьому не друкувати постанови ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року про заборону виїзду селянам УСРР і Північного Кавказу, насамперед Кубані, за хлібом до Росії й Білорусі. Але такий документ у копії знайшовся в таємному архіві ЦК КП(б)У.
При цьому важливо нагадати: коли в Казахстані одержали для відома цю московську постанову, то місцеве компартійне керівництво виступило з ініціятивою таким же чином покарати і голодних казахів. Але Сталін не тільки не підтримав її, а навпаки, розпорядився, аби всі навколишні регіони, зокрема російські, взяли за обов’язок прихистити сусідів-кочовиків. А от влада сусідніх з УСРР російських реґіонів тільки й рапортувала до Кремля про кількість вигнаних з її теренів голодних українців.
Можна скільки завгодно заявляти про те, що „російським історикам нема чого приховувати“ і не друкувати двох постанов ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР від 14 і 15 грудня 1932 року про припинення українізації в зв’язку з невиконанням непосильних планів хлібозаготівель – спочатку на Північному Кавказі, звинувачуючи в цьому „петлюрівські елементи“, а потім і по всіх інших реґіонах поза межами УСРР.
Але ж в Архіві Президента Казахстану зберігається протокол засідання бюро крайкому ВКП(б) від 18 грудня 1932 року про розгляд московської постанови від 15 грудня, яким доручається низовим партійним комітетам взяти директиву центру до неухильного виконання. А в Державному архіві Актюбинської области переховується документ від 31 грудня 1932 року, де йдеться про здійснення необхідних заходів щодо кремлівських вказівок. А коли особистий секретар Сталіна Поскрьобишев поцікавився в квітні 1933 року, як виконується ця ухвала, то казахстанські власті доповіли про закриття українських шкіл, районних україномовних газет і двох українських педагогічних технікумів.
Звичайно, не могли московські історики оминути й проблему втрат у голодних 1932–1933 роках. Скажімо, матеріяли Всесоюзного перепису 1937 року, який був найближчим до 1933, були опубліковані лише в загальних показниках, без поділу на вікові групи, що унеможливлювало порівняльний аналіз до даних 1926 року. А в матеріялах перепису 1939 року з’явилася ще одна „новація“, що аж ніяк не відповідає класичним вимогам щодо виокремлення кожної дитячої вікової групи – натомість об’єднали в одну показники про немовлят і наступних семи.
Вчинено це було для того, аби приховати катастрофічні втрати в першу чергу українських дітей у 1932–1933 роках, особливо немовлят. Тим паче, що з подачі ще існуючого тоді ЦК КПРС російські історики одразу ж розгорнули масову аґітаційну кампанію про „всесоюзний голод“, в якій трагедію українців порівняли з іншими народами СРСР, виділивши і квоту втрат по УСРР у 3.5 мільйона осіб.
Наші академічні демографи випадково визнали 700 тис. смертей немовлят у 1932-1933 роках. А які втрати старших дітей, принаймні 2–11 років на той час? Це якраз ті, що в переписі 1939 року віднесені до десятирічної групи 20–29. Так от, офіційно радянський перепис включає сюди 5,999,857 осіб, але за документами їх після народження у відповідні роки рахувалося тільки… 5,699,607 – на 319,792 менше, ніж стало в 1939 році!
А якщо взяти до уваги природні втрати для цих вікових груп, то цифра мала б бути набагато нижчою останньої. То де взялися сотні тисяч осіб невідомого походження, включно з цими 319,792?
До підрахунку наявних дітей станом на січень 1939 року виникає дуже багато питань. Скажімо, баланс завезених з поза меж України тільки до Харківської області за 1932–1938 роки перевищував кількість тих, хто виїхав туди ж, на 94,368 осіб. Наприклад, 1936 року в тодішній Харківщині осіло 28,582 завезених з РСФРР особи, серед яких було 15,200 дітей до 14 років включно. То ж чи можна погодитися з тим, що власне всі саме українські діти були переписані в січні 1939 року, а не завезені перед цим з теренів Росії й Білорусі, які вже вважалися мешканцями УРСР на той час.
Згідно зі статистичними документами, за 1935–1936 роки тільки на Харківщину з Росії разом із батьками прибули й залишилися 1,320 дітей 1933 року народження, 1,597 – 1932-го, 1,617 – 1931-го, 1,934 – 1930-го, 1,896 – 1929-го, 1,933 – 1928-го… А якщо взяти ще Наддніпрянщину, Донбас, інші реґіони УСРР? А хто порахував тих дітей, котрі прибули в 1933–1934 роках у вимерлі українські села на півдні й сході? Саме це дає підстави сумніватися у вірогідності даних перепису 1939 року, коли наших мертвих дітей замінили на завезених чужих.
Такі ж сумніви виникають і при аналізі десятирічної групи 30-39. До даних 1926 року тут дописано 264,499 осіб. Наступна – 40-49 – збільшилася на 165,059, 50–59 – на 106,060… Таке враження, що нібито з 1926 по 1939 рік зовсім не помирали в Україні природною смертю…
Як можна пояснити ці загадки? Крім відвертих приписок людности, аби приховати втрати 1932–1933 років, цілком леґітимно записали всіх тих, хто був завезений до УСРР після Голодомору в якості робочої сили з інших радянських республік на місце померлих українців. Тобто упорядники цього збірника свідомо спрямували майбутніх дослідників на хибний шлях пошуків замість того, аби надрукувати реальні документи про рух населення в 1930-их роках.
Ось чому важко погодитися з автором вступної статті до збірника „Всесоюзний перепис населення 1939 року‚ Головні підсумки“ Валентиною Жиромською про те, що в матеріялах цього перепису „закладені наукові критерії для об’єктивної характеристики населення з широкого спектру соціяльних і демографічних показників“. Тим паче, якщо взяти до уваги, що в 1992 році з Москви нас продовжують переконувати в тому, що населення УРСР в січні 1939 року нарахували в кількості 30,946,218 осіб. І це за умови, що документи таємного архіву ще від лютого 1939 року називають зовсім іншу цифру – 29.4 мільйона…
Зрештою, таким російським історикам з числа їхніх сучасних демократів дивуватися не доводиться – вони на службі в своїх рідних імперіялістів, котрим і готують теоретичну та відповідну документальну бази для створення ілюзії про особливість московського історичного розвитку. Але біда в тому, що вказані вище наративи російської пропаґанди підхоплюють і окремі наші науковці, особливо з академічних інститутів, від них також чуємо про „всесоюзний голод“, про втрати в 3.5 мільйона осіб, бо це, мовляв, змусить інші держави світу визнати наш Голодомор геноцидом тощо.
Коли ж автор цих рядків запитав одного з носіїв таких концепцій, дуже далекого від досліджень проблем Голодомору-геноциду, про те, чи голодували чукчі в ті роки, то носій зазначених наративів просто замовк. Не зміг він відповісти і на запитання, чи голодували грузини – земляки Сталіна, вірмени – земляки тодішнього наркома постачання СРСР Мікояна…
Володимир Сергійчук – завідувач катедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.