Мені і моїй дружині доля подарувала можливість запізнати і довгі роки співпрацювати з Євгеном Штендерою і його сім’єю, починаючи від нашого приїзду до Канади у 1993 році. З 1995 року я працював для нього, набираючи на комп’ютері тексти до томів „Літопису УПА“, потім створив і публікував його інтернетний проєкт „Форум-Літопис УПА“. Ми були поруч у всіх його життєвих подіях – сумних та радісних. Як то втрата дружини Люби Штендери (2002), втрати синів Богдана (2006) і Юрія Маївського (2015), доньки Галі (2016). Євген особливо пережив смерть Юрія Маївського, який був його першим помічником і дорадником у всіх справах – як у видавничих, так і життєво-побутових. Я також був поруч у всіх його проблемах зі здоров’ям, одужаннях, переїздах, побуту. У 2012 році пан Євген виїхав на постійне проживання до пансіону Івана Франка в Міссісаґа, у якому щасливо проживав до останніх своїх днів. У Торонто, крім працівників пансіону, які дуже любили і поважали пана Євгена, ним опікувалися особливо Йосип Терлецький з дружиною Дарією, Ярослав Кріт та інші.
Євген Штендера (псевдоніми “Прірва”, “Зоряний”, “Нерв”), народився 2 січня 1924 року в селі Волиця Барилова, повіт Радехів. Молодим, 19-річним юнаком, від весни 1943 року, боровся в лавах УПА на Волині, де проходив військові вишколи, та в Галичині, де мав посаду повітового військового вишкільника юнацтва, а згодом військового референта в Радехівському повіті. Тоді теж перевів рейдом у Карпати чоту юнаків зі Сокальської округи до Старшинської школи „Олені”.
У січні 1945 року став надрайоновим Любачівського надрайону. На весну утворили Закерзонський край, і в червні 1945 року його призначили провідником Третьої округи ОУН (Холмщина і Підляшшя). Кілька місяців пізніше став командиром 28-го тактичного відтинка УПА “Данилів”. Головне завдання було боротися проти виселення українців до СРСР. Ці відділи вели успішну боротьбу, розбивали споруди для переселення у багатьох містечках Надсяння, мали місце малі засідки, численні нічні обстріли ворога, нищення мостів та інші ушкодження доріг і місць квартирування окупантів. У тому ж періоді він співпрацював із польським підпіллям (Армією Крайовою – АК, яку реорганізували в „Вольносьць і Незавіслосьць“ – ВіН). Це відразу відпружило стосунки; українські селяни могли ховатися в польських селах від виселення, відкрилася торгівля. Щоб закріпити співпрацю, Штендера зорганізував і командував спільним нічним наскоком силами УПА і ВіН на комуністичні ґарнізони в місті Грубешів 27-28 травня 1946 року. Це був останній наскок УПА курінного маштабу, ще й проведений спільно з польським підпіллям. Є. Штендера був також командиром рейду УПА в Східню Пруссію (зима 1948) і влітку 1948 року з бойовою групою шести вояків рейдував до Західньої Німеч-чини, та опинився в Мюнхені.
Там він студіював політичну економію на Українському вільному університеті, працював інформативним референтом Місії УПА при Закор-донному представництві Української головної визвольної ради, співредактором місячника „До зброї“, двотижневика „Сучасна Україна“ та тижневика „Український самостійник“, редактором багатьох споминів та публікацій. Там він одружився з Любов’ю Маївською (з дому Шевчик), вдовою генерала УПА Дмитра Маївського, матір’ю 7-річного сина Юрка. Нова родина побільшилася ще дітьми: Богдан (1951), Олена (1953) і Надія (1954). Дружина ставилася позитивно до його видавничої праці й фактично була його неофіційним редактором.
1956 року вони еміґрували до Канади. В Едмонтоні Є. Штендера спочатку працював друкарем і креслярем, також випускав економічну газету „Розбудова“ (Торонто) і був співредактором тижневика „Ук-раїн-ські вісті“ (Едмонтон). Закінчив студії славістики в Алберт-ському університеті на Відділі слов’янських мов і студії на Факультеті бібліотекарства, бакалавром бібліотекарства. Є. Штендера працював бібліотекарем спочатку в Ріджайнському університеті (1969-1974) і згодом у державній Національній бібліотеці Канади в Оттаві (1975-90), для якої, між іншим, зібрав майже всю україністику Канади.
Об’єднання колишніх вояків УПА у 1970-их роках ухвалило постанови про видання книжок про УПА, створили редакційну раду на чолі з М. Ріпецьким та запропонували Є. Штендері посаду головного редактора. У1975 році він зустрівся з Мико-лою Лебедем, генеральним секретарем закордонних справ УГВР, який запросив його до Ню-Йорку оглянути збірку документів про боротьбу УПА та про визвольний рух в Україні, що була в його бюрі в “Пролозі”. Ця збірка – найбагатша документами про боротьбу УПА, стала основою видання серійних монографій.
На посаді відповідального редактора видавництва „Літопис УПА“ та його видань Є. Штендера працював від 1975 до 2000 року. В тому періоді він зібрав матеріяли та зредаґував 15 томів і наглядав чи допомагав у редаґуванні всіх інших томів. Авторами або редакторами інших томів були Петро Й. Потічний і Юрій Маївський, Тарас Гунчак, Євген Міси-ло та Петро Содоль, Іван Гарасимів, Кость Гіммельрайх, Степан Ґоляш, Ірина Камінська, Зеновій Лавришин, Олександер Мотиль, Роман Петренко, М. Ріпецький, Марія Савчин і Степан Шпак. Постійними співробітниками редакції були Володимир Макар, Антін Івахнюк, Зоня Кейван.
У ранніх 1990-их роках Штендера став ініціятором співпраці з Інститутом української археографії і джерелознавства Національної академії наук України та Головним архівним управлінням при Кабінеті міністрів України, що увінчалася договором про співпрацю для дослідів і друку архівів колишнього СРСР про боротьбу УПА. В лютому 1994 року редакційна рада, яку очолили співредактори Павло Сохань, Борис Іваненко та Є. Штендера, почала випускати в світ київську нову серію “Літопису УПА”. Рівночасно створено у Львові бюро “Літопису УПА” на чолі з Володимиром Чорновусом і Юрієм Штендерою (племінником Євгена), які займалися набором матеріялів та друком книг матірного видавництва „Літопис УПА“ з базою в Торонті, збиранням споминів про визвольну боротьбу УПА і дослідною діяльністю у місцевих архівах.
Є. Штендера брав участь у підготовці до друку „Бюлетенів видавничого комітету“ та інших видань „Літопису УПА“. Він також був членом наукових та професійних організацій: Українське товариство закордонних студій (випускало в світ книжки, журнал “Сучасність”, газети тощо); Наукове товариство імени Шевченка; комбатантські організації, бібліотечні товариства Канади.
У 2000 році він почав видавати електронічний квартальник „Літо-пис Форуму дослідів історії УПА“, (2000-2002). Зокрема однією із головних тем стало опрацювання дій УПА на закордонних теренах – у Франції, Італії; електронні монографії; Капелян Михайло Горошко (2004) та Українські вояки на терені Франції (2005). Також було опубліковано багато інших досліджень, які ще не увійшли до „Літопису УПА“, зокрема листи президента УГВР Кирила Осьмака, протоколи УГВР, спогади Карпа Микитчука про місію УПА в Італії, реєстри старшин УПА, діячів ОУН і УГВР зокрема про Івана Багряного,
З 2004 до 2006 року, при допомозі голови Державного комітету архівів України д-ра Генадія Боряка та директора Фонду катедр українознавства Гарвардського університету д-ра Романа Процика за допомогою бібліотекаря Івана Герасима упорядкував і передав до Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України особовий архів 1948-2003 років під назвою „Євген Штендера – Місія УПА за кордоном“.
Указом Президента України Вік-тора Ющенка від 3 лютого 2010 року за вагомий особистий внесок у збереження та збагачення національної історико-культурної спадщини, активну діяльність у справі повернення культурних цінностей в Україну Є. Штендеру нагороджено Хрестом Івана Мазепи.
У 2012 році Є. Штендера попрощався з оттавською громадою на вечорі НТШ і виїхав на постійно до Торонто, до пансіону Івана Франка. Під час проживання у пансіоні Є. Штендера обладнав і там свій офіс з комп’ютером, друкаркою, сканером, шафами, каталогами. Він постійно тримав зв’язок через електронну пошту, скайп, був у курсі всіх новин через Інтернет. Його подальшими темами стали досліди історії УПА в Польській Народній Республіці, тема співпраці УПА і ВІН.
В 2013 році в „Ґазеті виборчій“ було опубліковано статтю Мирослава Чеха про те, як Москва розпалювала міжетнічні конфлікти між українцями і поляками. Ми вирішили дати відгук на цю статтю, я брав інтерв’ю у пана Євгена, яке пізніше було опубліковано у кількох польських виданнях українською і польською мовами, зокрема у польській газеті „Наше слово“. Ця публікація спричинилася до фундаментального дослідження „UPA i WiN w walce z totalitaryzmen 1945-1947“ у редакції Богдана Гука, яка побачила світ у Перемишлі у 2018 році, повністю спонзорованою паном Євгеном. До речі, на стадії завершення ще один проєкт Богдана Гука, що його спонзорував Є. Штендера, так що публікація буде вже по його смерті.
Актуальність цих публікацій підтверджує і те, що у 2018 році було знято документально-художній фільм „Рубіж. Грубешівська операція“, присвячений спільній польсько-українській атаці на підконтрольне комуністам польське місто Грубешів. У цьому фільмі є, мабуть, останнє інтерв’ю з паном Євгеном, яке за дорученням режисера фільму записала координатор проєкту Наталія Цегельник. Фільм набув значного розголосу, отримав кілька премій і є у вільному доступі в мережі Інтернет.
Ціле своє життя Є. Штендера чесно і безкомпромісно служив справі побудови вільної і незалежної української держави, вшануванню бойових побратимів, що склали голови у боях з ворогами та донесенню правди про героїчну боротьбу повстанців. “Дорогі подруги і друзі, сповнім свій обов’язок супроти впавших друзів та нескореної Батьківщини. Поможім залишити для історії документацію останніх визвольних змагань на сторінках “Літопису УПА” –закликав він своїх бойових командирів та колишніх вояків.
Хоч був роками у проводі Об’єд-нання колишніх вояків УПА, був надзвичайно скромним щодо звань і титулів, гордився своїм званням сотника без ніяких амбіцій. Був надзвичайно пунктуальний і організований у власному приватному житті.
Якось під час революційних подій Майдану і окупації московитами Криму і Донбасу я запитав, як він до цього відноситься. Був дещо заскочений його відповіддю: „Володимире, ми у ті воєнні роки навіть у мріях не уявляли собі, що над Донбасом і сходом України буде майоріти український синьо-жовтий прапор, і тризуб буде на всіх державний установах, а державне військо буде вітатися “Слава Україні – Героям слава!”, так що все буде за нами!“
Останні дні свого життя дуже переймався війною і слідкував за перебігом подій, можливо, навіть у думках відчув себе знову сотником на передовій у боротьбі з ворогом і наказував ладувати кулемети!
Він був неначе той працівник на маяку, що кожного вечора засвічував ліхтарі, щоб вказувати керунок кораблям. На основі його монументальної праці – редаґування 30-томника „Літопису УПА“ – виросла ціла плеяда молодих істориків, патріотичних військових, правдивих героїв України, що несуть смолоскип звитяги у майбутнє!
Вічна тобі пам’ять, відважний сотнику УПА!
Твоя справа живе і перемагає і твоє ім’я буде навічно закарбоване на скрижалях історії!
Оттава, Онтаріо, Канада