Знов і знов заходжу пам’яттю в минулі роки, в роки дитячі, коли треба було вростати в дійсність, яка породжувала нові і нові запитання. В роки, коли жили батьки, коли в хаті була вся наша родина – бабуся, мама, тато, брат і сестри. А особливо зупиняюся в тих гірких для мене хвилинах, коли у вічність в молодому віці відійшла від нас мама. Тоді найбільше часу присвячував нам, трійці малих дітей – наш тато. Пригадую собі його довгі розповіді про наше минуле, про минуле і сьогодення нашої батьківщини, якої тоді ще ніколи не бачив, нашої України.
Тато говорив, а я все записував на шматочках старих зошитів, які були біля мене, а коли їх не було‚ старався вписувати у пам’ять. Так, найбільше записав назавжди у пам’яті. Нині буду читати записані тоді історії, чи події з мого життя, з життя мого тата, а також життя рідного села – Улюча, рідного Надсяння.
Як дитина, я тоді був цікавий до усього, що торкалося нашого минулого. Пригадую собі, що тоді в школі, до якої ходив, на лекціях історії говорив вчитель про Україну. Від нього можна було почути лишень самі неґативи. Хіба, коли ішлося про Радянську Україну, або взагалі Радянський Союз, то вчитель говорив те, „що треба було“ говорити у ті круті часи. Те саме можна було почитати в польських газетах, яких я старався купувати в міру можливостей і читати. Татом вписана в мою молоду душу любов до України була мені наче святість. Ця любов у мене весь час жива. Вона триває по нинішній день.
Колись спитав я свого тата: „Тату, ви так багато і так гарно говорите про Україну і про наше рідне. Так гарно, так любо, так чудово. А коли глянемо в польську пресу, чи літературу, там все по-іншому звучить. Пишуть про нас, як про злочинців. Тату, а може мені не читати того, що пишуть? Може жити тільки тим, що говорите ви і наші люди з якими тут зустрічаємося, наші улючани?“
Тато задумався, покивав головою, рукою погладив мене по голові і своїм тихим, з глибини серця вийнятим словом сказали таке: „Сину, читай і слухай все, що пишуть про нас і про Україну, але думай на відворот того, як вони пишуть, чи говорять“.
Я побачив, як струдженим лицем прокотилася малесенька перлиста сльоза. Тато стер її рукою робітника, який мусів запрацювати на хоч яке життя для себе і малих, осиротілих дітей. Мама померла, коли мені було 14 років, братові 11, а сестрі щойно сім. Дві сестри тоді були замужні і жили окремо від нас.
Я тоді замовк на хвилину, притулився до тата, а так почав далі допитуватися, бо в моїй душі народилось велике нерозуміння. Усе те, що говорив тато‚ було цікавим і неймовірним.
Треба було багато років, щоб слова тата стали правдою не тільки для мене, але й для родини і наших в сумніви зодягнених людей. Коли закінчилася „демократична“ Польща, в пресі можна було читати те, що говорив мені тато. Тоді я більше і більше з синівською любов’ю ставився до слів мого тата. Цю любов передав я, в міру своїх можливостей‚ синам, старався прищепити нашим людям, з якими прийшлося мені зустрічатися.
Я тоді запитав тата: „Тату, а чи буде колись вільна Україна?“. Тато глянув на мене і мені здавалось тоді, що з радістю сприйняв моє запитання, всміхнувся і сказав: „Буде‚ сину, напевно буде. Я мабуть не доживу того дня, але ти доживеш. Україна буде, бо вона була і є“. Я зітхнув і сказав до тата: „То добре‚ тату. Дякую. Будемо ждати“.
І діждався я, діждалися всі ми. Треба було чекати на той день десь близько 30 років відтоді, коли про це говорив мені тато, але ті, що вірили, діждалися так в Україні, як і на поселеннях.
Тому і я сьогодні іду з закликом до молодого покоління, до нашого молодого покоління, щоб повірили в краще завтра України. Воно прийде, може ще не завтра, але прийде, якщо віра наша в краще майбуття України і нашого народу жити буде в наших серцях.
Зелена Ґура‚ Польща