КИЇВ. – 4 березня відбулася міжнародна наукова конференція „Львівський собор 1946 року: історичні обставини та сучасні оцінки“, приурочена 75-им роковинам Львівського псевдособору. Інститут історії Церкви та Київський центр УКУ об’єднали довкола події близько 30 провідних фахівців з України, Польщі, Румунії, Словаччини та США, представників органів державної влади та церковних структур.
До обговорення змогли долучитися всі охочі завдяки трансляції події в онлайні через „Живе телебачення“.
Привітав присутніх Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), Великий канцлер УКУ Святослав: „Львівський псевдособор був трагічною подією, яка стала початком ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Завдяки новим джерелам, які нам вдалося отримати, працюючи з архівами СБУ, ми маємо нові можливості, і сьогодні можемо почути про перші плоди цієї роботи. Ще донедавна ці джерела були під грифом „совершенно секретно“. Правда, яку ми почуємо на конференції, може бути болючою, але вона визволяє.
Владика Святослав також подякував усім науковцям за плідну роботи з джерелами: „Дякую директорові Інституту історії Церкви Олегові Турієві, що піднявся до організації цих подій. Також дякую Київському центру УКУ за те, що ви гостинно нас приймаєте. Правда має свою силу, її не треба захищати, але треба засвідчити“.
Відтак розпочалось обговорення науковців про форми й методи репресивної політики радянської влади та її спецслужб, спрямованої на ліквідацію УГКЦ, закономірності й особливості застосування цієї політики у різних реґіонах та країнах.
Директор Інституту історії Церкви, проректор УКУ говорив про історичні прецеденти у підготовці „Львівського собору“ 1946 року:
„Правда, яка визволяє – це частина нашої мети, яку ставимо перед собою. Ми говоримо і вивчаємо минуле, щоб звільнитися і відкривати нові перспективи. Богдан Коцюрків у своїй монографії „УГКЦ і Радянський Союз“ висунув тезу, що у політиці нищення УГКЦ був не лише аспект атеїстичної логіки, а й імперської. Ті, хто сьогодні обороняє права Церкви, повинні також спиратися на історичний досвід тієї глибокої вірности до своєї Церкви тих, які не піддалися на провокації радянської влади. Цю вірність ми бачимо під час Львівського „собору“.
Заступник директора Інституту історії Церкви УКУ Роман Скакун: „Коли влітку 1944 року Галичина вдруге опинилася під радянською окупацією, перед владою постало питання – що робити з Греко-Католицькою Церквою в умовах кардинально нової релігійної політики, яка почала формуватися 1943 року. Довгий час влада вичікувала і приглядалась, оцінюючи ступінь лояльности Греко-Католицької Церкви до радянської дійсности.
Тоді до Львова прибула аґентура, що працювала по львівських греко-католицьких колах у другій половині 1944-першій половині 1945 років. Вона реґулярно інформувала органи безпеки про ставлення церковного керівництва до нової влади, погляди Митрополита Шептицького, їхні лояльні чи антирадянські висловлювання, настрої, очікування тощо.
Загострили стосунки з радянською владою дані про тісну пов’язаність греко-католицьких священиків з підпіллям ОУН і УПА. Аґентура доносила, що в приватних розмовах Митрополит і решта духовенства співчувають підпіллю і сподіваються на перелом в ході війни. Відтоді в документах починають звучати нотки про зрадницьку і фашистську діяльність Церкви“.
Доцентка Інституту історії Церкви УКУ Світлана Гуркіна: „Львів був центром Львівської Архиєпархії та осідком Митрополита Галицького і Кам’янець-Подільського. Тому тут зосереджувалося найбільше греко-католицького єпархіального духовенства, яке було задіяне у парохіяльному служінні, різних душпастирствах, церковній адміністрації (церковному суді, вихованні дітей, молоді, освіті семінаристів та крилосі).
Патріярх Йосиф Сліпий за п’ять місяців свого архиєрейського служіння доклав чимало зусиль для налагодження церковного життя, особливо в межах Львова. Він також продовжив традиції, які були в роки Другої світової війни – щочетвергових зустрічей з духовенством, завдяки яким міг забезпечити добру комунікацію між львівськими священиками. Ця традиція продовжила жити навіть після того, коли почалися репресії проти духовенства.
Після арешту Глави УГКЦ Йосифа Сліпого і ще кількох священиків у Львівської капітули був обов’язок тимчасово обрати вікарія. 16 квітня отець-прелат Олександр Ковальський скликав таке засідання. Вікарієм став настоятель архикатедри св. Юра о. Омелян Горчинський, але він зовсім не мав часу на виконання своїх обов’язків. У КГБ про це швидко довідалися і його арештували. Така блискавична реакція була тому, що органи влади розчищали шлях на новосвяченого єпископа Макарія (Оксіюка)“.
Промовляли директор Інституту історії Церкви в Івано-Франківській академії Івана Золотоустого Руслан Делятинський, дослідниця періоду підпілля УГКЦ Катерина Будз, заступник декана історичного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка Тарас Пшеничний, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ Володимир Мороз, незалежний дослідник з Румунії Сільвіу Сана (Орадя), професор богословського факультету Пряшівського університету (Словаччина) Ярослав Цораніч, проректор Київської духовної академії УПЦ Володимир Бурега, професор відділу новітньої історії Ґданського університету (Польща) Ігор Галагіда, провідний науковий співробітник Інституту прикладних проблем механіки і математики ім. Я. Підстригача Олег Петрук, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ о. Тарас Бублик, завідувачка катедри історії Києво-Могилянської академії Наталія Шліхта, синкел у справах мирян Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ о. Іван-Андрій Говера, доцент катедри історії України Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Олег Єгрешій.