11 серпня, 2022

„Москва“ йде на дно

Збройні сили України знищили в Чорному морі російський крейсер „Москва“. Ця подія стала вкрай важливою і символічною, адже знищено не лише потужний військовий об’єкт ворога (причому – ракетний!), а й сотні воїнів-москалів, що прийшли на нашу землю вбивати нас і наших дітей. Мало того: цим самим отримано й важливу морально-психологічну перемогу, яка пов’язана із назвою корабля – на дно пішла саме „Москва“! У зв’язку із цим в українському суспільстві розгорнулася дискусія щодо необхідності позбутись назв (вулиць, провулків, міст, мостів тощо), які нагадують не лише радянське,  а й російське минуле.

Власне „дискусія“ триває не щодо доцільности таких перейменувань (тут громадяни України майже одностайні: перейменовувати треба, в назвах вулиць і провулків ніщо не повинно нам нагадувати про так званий „братній народ“), а мова розбіжностей радше виникає, коли йдеться про імена, якими переназивати, кого саме удостоїти вшануванням. 

Йдеться, наприклад, про зміну назв п’яти станцій метрополітену в Києві, а саме: „Дружби народів“, „Мінської“, „Героїв Дніпра“, „Площа Льва Толстого“, а також „Берестейська“. Серед пропозицій, якими, на думку киян, варто назвати ці станції імена Василя Стуса, Івана Котлярев-ського, Варшавська (як подяка Польщі за ту допомогу, яку надає нам ця країна в дні війни) тощо. Щодо вулиць, які треба перейменовувати, то їх значно більше, хоча їхня кількість суттєво відрізняється від міста до міста. Наприклад, якщо йдеться про Київ, то це – кілька десятків, а якщо ж про Ужгород – то це вже в кілька разів більше. Прикметно, що свого часу в Києві було аж п’ять топонімів, які були пов’язані із „Москвою“: вулиця, провулок, міст через Дніпро, район міста і залізнична станція. Нині залишився один з них: вулиця Московська, яка, неважко передбачити, зникне найближчим часом, так само як і вулиці Російська, Тверська, Белгородська та інші, які нагадують про аґресора.

Україна має багато своїх героїв (і їх число з кожним днем збільшується!), іменами яких варто вшанувати вулиці наших міст. І одне з них – Іван Багряний: лавреат премії ім. Тараса Шевченка, автор романів „Тигролови“ та „Сад Гетсиманський“, які свого часу вийшли кількамільйонними накладами в Европі та Північній Америці. Це Іван Багряний одразу ж після Другої світової війни написав працю „Чому я не хочу вертатись до СССР“, зміст якої допоміг врятуватися від репатріяції сотням тисяч політичних еміґрантів з Совєтського Союзу (і не лише українцям).

У контексті цієї теми варто нагадати, що одними з перших, хто бив на сполох щодо необхідности „очистити“ (дерусифікувати) назви вулиць міст України від совєтсько-російського намулу, були представники української діяспори. Це вони, отримавши можливість після проголошення Незалежности України відвідувати рідний край, у виступах і статтях привертали увагу до цієї проблеми. Підтвердженням цього є, наприклад, низка публікацій відомого діяча української культури Олексія Коновала, які побачили світ в „Українських вістях“, „Свободі“, „Літературній Україні, „Слові Просвіти“ та інших часописах.

Отже, депутатам міських рад Києва, Полтави, Сум та інших міст України варто було б вже найближчим часом розглянути питання щодо перейменування вулиць, які нагадують нам про аґресора, і в перелічених містах одній із вулиць присвоїти ім’я Івана Багряного, а також, звісно, імена інших видатних синів і дочок України. Щоб наші діти й онуки, виростаючи, знали справжніх героїв, своїх українських, тих, хто словом і тілом боронив нашу дорогу Україну!

Сергій Козак, представник Фундації ім. І. Багряного у Полтавській області, переможець Всеукраїнського конкурсу „Краща книга України“ (2017)

Коментарі закриті.