Мовне питання, поділ населення на „україномовне“ і „російськомовне“, то слабке місце, справжня „ахіллесова п’ята“ України. Цей фактор завжди використовувала Росія – для посилення свого впливу в Україні, а також недобросовісні українські політики – для того, щоб прийти до влади. Скористалися ним в 2014 році і сепаратисти – прихильники Путіна, спровокувавши відділення від України так званих „російськомовних“ територій – Донецької, Луган-ської областей і Криму. Спробували використати „російськомовну карту“ і в цьому році, коли 24 лютого Путін розпочав відкриту аґресію проти України. Однак, на цей раз кремлівського „фюрера“ чекало гірке розчарування; замість букетів із квітами та „щасливих посмішок“ на обличчях українців його вояків зустріли гармати та крики ненависти: „Геть з України, фашисти!“ Піднялися, як „україномовні“, так і „російськомовні“, а в єдиному пориві боротьби з окупантами об’єдналось населення як сіл, так і різних міст – Львіва і Харкова, Івано-Франківська і Херсона, Чернігова і Одеси… Дивна, незрозуміла для організаторів аґресії, ситуація склалась в Україні: вони йшли знищувати „нацистів“ і визволяти населення, а натомість зустріли його рішучий опір.
З кожним днем зростає ненависть до загарбників, до країни, яка принесла війну на нашу землю, до всього „російського“. Ця ненависть зрозуміла й справедлива. Але в побуті багато українців (від літніх людей і до малечі) продовжують спілкуватися російською мовою. Включіть українське телебачення, і російська мова зазвучить із уст багатьох біженців і вояків ЗСУ, блоґерів і волонтерів, лікарів і підприємців. І не тому, що вони підтримують Московію і схильні до сепаратизму, а просто… їм так зручно. Протягом багатьох віків їхні діди і прадіди (мешканці українських міст) спілкувалися на російській мові, українська була „мужицькою“, справжньою „попелюшкою“ там, де панувала „мачухина дочка“ – російська мова. Зараз ситуація змінилась – українська мова стала принцесою у державі під назвою „Україна“. Але чи повинна „принцеса“ мстити „мачухиній дочці“ за віковічні знущання над нею? В казках – ні, але в реальному житті буває навпаки. Дехто, серед україномовних, почав „тролити“ так званих „російськомовних“, в медія та побуті і навіть шляхом фізичних розправ. На це звернув увагу і мер Львова Андрій Садовий, який закликав галичан не примушувати біженців зі Сходу негайно переходити на українську, бо вони пройшли крізь „пекло“ війни. Тим більше, що всяке насильство – це теж тиранія! Україна бореться за свободу, тож не може використовувати методи своєї деспотичної сусідки. Прийде час і, можливо, більшість мешканців України, горді за свою переможну націю, перейдуть на державну мову. Бо українська – справжня „солов’їна мова“, того варта. Вона (поряд із італійською) одна із найкращих, мелодійних і романтичних мов світу.
Хоча, можливий і інший варіянт, як би комусь це не подобалось. Як людина, я впевнений, що головне – внутрішня суть людини, а не її мова. Як історик, знаю, що моя Україна йде тим шляхом, який вже пройшли інші, заможні й квітучі країни. Їй всього тридцять, зовсім дитячий вік для держави! Більше ста років Канада боролась за свій повний суверенітет від Великої Британії, аж поки не отримала його. По сто років таким державам, як Ірляндія і Фінляндія, двісті років скоро виповниться незалежній Бельгії, майже чотириста – суверенній Швайцарії. Я згадав ці країни, бо колись в них мовне питання теж було надзвичайно гострим, але пройшов час і вони досягли високого рівня життя, побуту й культури. Населення стало толерантнішим і погодилося, щоб не утискувати інших, на двомовність, тримовність і, навіть, чотирьохмовність. Зараз це, без перебільшення, найщасливіші країни світу, То, можливо, і ми, колись, досягнемо такого рівня духовності і глянемо на світ зовсім іншими очима? Майбутнє покаже, яким буде подальший, „мовний шлях“ України.
А, поки що, „Україна в огні“… Найактуальніше нині – спільна боротьба за свободу, звільнення України від ворога, а не з’ясування мовного питання. Ми заплатили вже занадто високу ціну – втратили багато людей і матеріяльних цінностей. Ті, хто загинув, говорили на різних мовах, мали різні прізвища, але всі були в душі „українцями“ і справжніми патріотами. Пам’ять про них вимагає від нас єдности і взаємоповаги. І ще одне, я не впевнений, що мою статтю надрукують, але свобода думки й свобода слова повинна бути не лише на папері, а й у реальному житті. Бо чим тоді демократичне суспільство відрізнятиметься від тиранії?