Вміщуючи у „Свободі“ цей текст‚ просимо наших шановних читачів звернути на нього особливу увагу‚ й ось з яких причин. Важливі загальнонаціональні питання‚ що стосуються традиційних якостей українства‚ його переваг і недоліків‚ його перспектив і значення в колі вільних народів порушує не гуманітарій‚ а технічна людина‚ інженер. Й уже це одне свідчить про розвинутість українського громадянського суспільства, про те‚ що майбутнє нації співтвориться не групою обранців‚ а всією національно свідомою спільнотою. По-друге‚ автор – харків’янин‚ представник міста‚ яке в совєтські часи зазнало ледве не тотальної русифікації‚ а в часи путінські ця обставина спокусила Москву на миттєве‚ безопірне завоювання Харкова. А світ побачив глибоку‚ незнищенну українськість харків’ян‚ їхні героїзм і незламну волю до свободи і незалежности України. Отож‚ що думає харків’янин про Україну?
У гарячі дні революцій‚ на Майдані‚ на війні нам усім хочеться бути однаковими‚ і такими ми тоді себе відчуваємо. Було б добре‚ якби це відчуття єдности‚ співучасти залишалося з нами і в мирний час. Але‚ з іншого боку‚ добре‚ що ми різні – за характерами‚ ментальністю‚ життєвою позицією. Проблема одначе‚ в полягає в тому‚ що ця різниця за критичних обставин доходить до межі взаємонерозуміння і взаємопоборювання. І в таких ситуаціях не дивно‚ що чорна кішка пробігає по хаті‚ ділячи родину на два ворожі табори: за унітарну державу чи федеративну? За демократію чи авторитарну владу? За одну чи дві державні мови? За соціялізм чи ринкову економіку? І так далі і тому подібне.
Від чого залежать наші відповіді на ці та багато інших актуальних запитань?
Не претендуючи на вичерпність‚ назву декі з першорядних чинників.
Освіченість. Не можна не бачити, що люди з освітою не просто більше знають‚ але й мислять глибше. Бодай у загальних рисах вони обізнані з різними політичними та економічними системами, обізнані з устроєм розвинених західних країн, можуть грамотніше порівняти „розвинутий соціялізм“ вільноринковим капіталізмом. Адже саме це було „яблуком розбрату“ у 2013-му‚ з цього й розпочався Евромайдан.
У людей з освітою розвиненіше загальне мислення, будь-яку ситуацію вони здатні оцінити різнобічніше, арґументованіше, менше вдаючись до крайнощів і „простих рішень. Вони поміркованіші і далекоглядніші.
Соціологія засвідчує, що люди з вищою освітою значно активніше підтримують европейський вибір і національну єдність України.
Питання поінформованости. Україна сьогодні належить до передових держав світу в розвиткові інформаційних технлогій‚ а водночас українське суспільство‚ в порівнянні з іншими‚ не має достатнього доступу до інформації. Саме тому українці так тяжко і так довго набувають елементарного політичного досвіду‚ саме тому вони так відчужені від влади – попри те‚ що вона вже своя‚ а не чужа.
Знання української історії‚ національна пам’ять. В радянських школах навчали історії різних країн‚ „поневолених“ імперіялізмом‚ тільки не історію України. Після 1991 року ситуація нібито змінилася‚ але бажаних результатів досі нема. Рідну історію мало вивчат як програмний матеріял у школі. Це має бути одним з духовних культів у суспільстві.
Без цього культу не може природним чином виховуватися патріотизм. В українській історії є такий неповторний феномен‚ як козацьке характерництво. Це коли наші запорожці ішли на ворога‚ прямо дивлячись у вічі смерті‚ а ні кулі‚ ні шаблі їх не брали. Така була дивовижна сила любови до рідної землі‚ до Матері-України. Де такі люди сьогодні?
Гірко усвідомлювати що багато наших людей чужу історію знають краще‚ ніж власну.
Є ще один аспект історії народу. Це традиції, звичаї, спосіб життя, спосіб світосприймання. Це те, що називається зв’язком, пам’яттю поколінь. Ось, що я собі думаю. Чому я люблю Україну і свій народ, його традиції і звичаї? Звідки це почуття походить, як я ним пройнявся, від кого перейняв? І не без жаху відкриваю, що мене цього не вчили моя мати і мій батько. Така ж ситуація і в моєї дружини. Це нам передалося від бабусь. Моя бабуся Параска, будучи напівграмотною, пильно зберігала національні традиції, звичаї, пісні‚ національний одяг. Хотіла, аби ми, ще школярами, фотографувалися в національних українських строях‚ сорочки нам вишивала сама. Заповідала, що коли помре, щоб ховали її в українській національній одежі.
Саме бабусині розповіді стали тією ниточкою, яка протяглася до мене з далекої старовини мого народу. Тому мені така дорога пам’ять про бабусь і дідусів, які оточували нас в дитинстві. А матері й батьки – це були вже радянські люди…
Свій зв’язок з поколінням дореволюційної України, що відійшло, окрім бабусиних розповідей я пізніше підкріплював читанням літератури: спочатку художньої здебільшого – про часи козацькі, а потім вже й історичної, яка вже з’явилися за часів незалежности.
З батьками моєї дружини – та ж таки історія. Усі їхні спогади про життя також були лише радянські. А ось з бабусею – історія дещо інша. Не було в неї зовсім ностальгійних розповідей про українську давнину, як у моєї бабусі. Я так міркував: стародавня українська історія моєї батьківщини – це Полтава, Миргород, національне коріння там давнє. Окрім того, вони завжди перебували в козацькому стані. А бабуся дружини – це вже Донецький край, це передмістя Слов’янська і вже інша історична пам’ять, і вплив поколінь вже інший. Ну, а якщо взяти до уваги всю історію становлення і розвитку східньої України, час і порядок її заселення, вже набагато більший вплив Москви, ніж гетьманської і козацької України, то стають зрозумілими і ментальні відмінності населення, й історична пам’ять, і зв’язок поколінь.
І хоч би як було сумно, від цього нікуди не подінешся. Так склалося. І Росія царська, і вже радянська до цього доклала рук. І як бачимо, з сучасних подій в донецьких краях, навіть запроваджене свого часу вивчення історії України у школах не компенсувало відсутності впливу української давнини. І це вже важко виправити.
Це про центральну і східну Україну, тобто про Полтаву і Донецький край. Але не можна ж не сказати про західню Україну. Вони в незрівнянно більшій мірі проукраїнські. Причини лежать на поверхні. Головна з них та, що радянський режим упав на них лише 1939 року, а не 1918-го, як на нас. У нас це була не лише радянізація, а й русифікація. Сьогодні тут мешкають ті люди, які пережили на собі той невмолимий тиск. А на заході не сталося розриву поколінь, якого зазнав український схід. Щонайменше до 1950-их років західні українці боролися зі сталінською владою, з русифікацією. Та й після революції вони майже до початку 1920-х років воювали з радянською владою.
Росіяни ненавидять бандерівців‚ якi боролися проти радянської влади. Але влади ради і не було ніколи‚ а була антинародна‚ злочинна влада Москви‚ столиці російського великодержавного шовінізму. Щойно з’явилася можливість, почали втікати від неї всі‚ як від чуми.
Народи почали повератися до своїх дуже понищених‚ та все ще живих національних культур. За цим поверненням‚ за відродженою і культивованою увагою та повагою до рідної історії‚ народних традицій і впізнається людина – культурна вона чи ні.
В Україні‚ на жаль‚ дається взнаки багатовікова політика русифікації‚ свідоме покалічення нашої мови‚ зведення її на рівень суржику‚ незґрабної мішанини українських і російських слів. Чиста українська мова не заохочувалася. Викладання предметів у всіх вищих навчальних закладах технічного спрямування велося російською мовою‚ молоді спеціялісти далі так і йшли з нею в життя. Треба було великої сили духу і внутрішньої культури‚ щоб всупереч антиукраїнській політиці зберегти рідну мову.
Від російськомовних можна почути: „Нехай обидві мови вживаються вільно, і в цьому вільному змаганні визначиться пріоритет“. Це – лукавство. Про рівність мов зможемо щось говорити хіба після того, як ми декілька десятків, а то і сотень років позмагаємось у нових умовах вже української, а не російської державности. А поки, якщо обидві мови оголосити рівноправними, то це старт не з рівних позицій, і чужа, вирощена на завойовницькій політиці Московії російська мова проковтне нашу рідну‚ жорстоко понищену і збіднену.
Фахівці з історії докладніше описують історію колонізації та русифікації України‚ ці знання потрібні як українцям, які забули свою історичну спорідненість, так і росіянам‚ котрій сьогодні так тяжко виборсуються з московської імперської культури.
Валерій Ярошенко,
інженер-пенсіонер,
Харків.