Уже багато років разом з почесним професором Острозької академії д-ром Леонідом Якобчуком я веду в Україні християнську радіопрограму „Відвертість“.
Кожен її випуск викликає чимало листів-відгуків від слухачів. Листа стали особливими під час війни. Ось кілька з них (правопис авторів збережено).
Пише Шпак О. С. з Малої Токмачки Запорізької области: „Доброго дня, шановні! З великою вдячністю до Вас пишу, як тільки отримала змогу. Шість місяців просиділи в льоху, і тільки Ваша передача нам давала наснаги і віри в те, що все буде добре і Бог нас не покине. Що пережили, то не розказать увесь той жах і страхіття. То все нелюди, то сатанинське отроддя. Не вірю, що Господь нам прислав це покарання за гріхи. То щось інше. Але такої жорстокости світ не знав. Слава Богу, вдалося вирватися з того пекла і ось пишу це письмо, бо я чула Ваші передачі, але не писала. А коли в льоху сиділи і боялися на двір показатися, а немає ж нічого.
Ото Богу дякувати було у нас радіо маленьке на батарейках, так ми його слухали. Поганенький звук і тільки одна станція була воєнна, але то нас спасало, бо знали, що Україна є і не здається. І передачу Вашу слухали. Я віруюча в молюся завжди і читаю Біблію, у мене є. А коли світла немає, то складно. А хочеться, а треба як повітря. І тут Ви його даєте. Ми так усі, хто був, чекали почути Слово Боже, і воно нас заспокоювало, благодать давало і сили жити. Знали, що Господь обов’язково сатану переможе. Оце хотіла сказати і передати від нашої сім’ї і сусідчиної благодарність Вам обом ведучим за передачу“.
Цей лист написав Микола Федорович Косяк з Василькова біля Києва: „Добрий день дорогенькі брати в Ісусі Господі! Мабуть ще зі школи не писав нічого, а почув у передачі одну пані й не стримався. Передача була про листи. Люди говорили різне, а одна особа почала умничати, що не треба писати, бо є інтернет і таке інше. Усе це добре, коли воно є. А коли немає? У нас і до війни усього цього було катма, а коли ракетами аеродром й усе людське нищили, то нічогісінько не зостало і що робити?
Я так думаю, нехай оті умники-розумники собі розумничають, а всі інші такі як я, роблять як можуть і ніхто їх не указ. Особливо зараз є багато людей, у яких немає ні комп’ютера, ні телефона, а живуть і ваші передачі слухають. А писати треба, і це є Боже діло і його треба підтримувати. А люди ліниві. У них аби все було і не робити.
Так що діло не в інтернеті. Зараз люди потребують спілкування, бо усюди одна пропаганда, а треба живе слово з людьми говорити. Ви говорите, і вас слухають, а ті тиснуть й усе надурити хочуть, от їм віри й немає. Нехай люди не лінуються й пишуть, бо це добре, коли можемо мати між усіма спільність. Наше діло слухати, що нам Господь говорить, і робити так, як написано у Святому письмі“.
Звісно, ми повели мову про спілкування і листування. Господь наш Ісус Христос не писав листів, промовляв до людей. Але великий будівничий нашої церкви апостол Павло всю духовну спадщину залишив у листах-посланнях.
У листі порушено дві дуже важливі теми. Перша – потреба спілкування у важку годину. У першу чергу йдеться про спілкування з Богом. Люди з Малої Токмачки, сидячи у льоху, не просто слухали нашу радіобесіду. Вони через нас спілкувалися з Богом. У листі сказано: „Слово Боже і воно нас заспокоювало, благодать давало і сили жити“. Свята правда.
Друга тема – міжлюдське спілкування. Особливо в льоху, коли дехто впадає у відчай, інший переживає страх. Таким людям особливо потрібне спілкування, розмова з іншими.
З листів видно, що людям в Україні тепер дуже важливе спілкування. Тож пишіть до них, телефонуйте. Це теж буде допомогою у важкі часи війни.