195 літ від дня народження Лева Толстого виповнилося 6 вересня. Л. Толстой заслуговує на шану не лише за літературну творчість, але й за громадянську позицію. Він виступав проти російської церкви, вірної служниці російської влади (царської, радянської, путінської), співучасниці її злочинів. РПЦ оголосила йому анатему, відлучила. Л. Толстой: „Учення російської православної церкви є теоретично підступною та шкідливою брехнею, практично ж – зібранням найбрутальніших марновірств і чаклунства, що приховують весь сенс християнського вчення. Ми так звикли до цієї релігійної брехні, яка оточує нас, що не помічаємо того жаху, дурості та жорстокості, якими переповнене вчення церкви“.
Нині ця так звана церква закликає до знищення українців, благословляє вбивць.
Л. Толстой викривав загарбницьку політику Росії, показав звірячу жорстокість росіян при просуванні „руского міра“ на Кавказ („Хаджі-Мурат“): „Повернувшись у свій аул, Садо виявив свою саклю зруйнованою: дах був провалений, двері та стовпчики галерейки були спалені, і всередені все загиджено. Син же його, той красивий, з блискучими очима хлопчик, який захоплено дивився на Хаджі-Мурата, був привезений мертвим до мечеті на вкритому буркою коні. Він був проштрикнутий баґнетом в спину. Благовидна жінка, яка служила Хаджі-Мурату при його відвідинах, тепер у розірваній на грудях сорочці, що відкривала її старі обвислі груди, з розпущеним волоссям стояла над сином і дряпала собі до крові обличчя, і не перестаючи вила. Садо з кайлом і лопатою пішов з рідними копати могилу синові. Старий дід сидів біля стіни розваленої саклі та, стругаючи паличку, тупо дивився перед собою. Він тільки повернувся зі своєї пасіки. Два стіжка сіна були спалені; були поламані та обпалені посаджені старим і виходжені абрикосові та вишневі дерева та, головне, спалені всі вулики з бджолами. Виття жінок чулося з усіх будинків і на площі, куди було привезено ще два тіла. Малі діти голосили разом із матерями. Ревіла голодна скотина, якій нічого було дати. Дорослі діти не гралися, а зляканими очима дивилися на старших. Фонтан було загиджено, вочевидь, навмисно, отже воду з нього брати було не можна. Так само було загиджено мечеть, і мулла з муталімами чистили її. Старики хазяїни зібралися на площі і, сидячи навпочіпки, обговорювали своє становище. Про ненависть до росіян ніхто не говорив. Почуття, яке відчували всі чеченці – від малого до старого – було сильніше за ненависть. Це була не ненависть, а невизнання цих російських собак людьми і така відраза, гидливість і нерозуміння безглуздої жорстокости цих істот, що бажання знищення їх, як бажання знищення щурів, отруйних павуків і вовків, було таким же природнім, як почуття самозбереження“.
Нині росіяни чинять те ж саме в Україні, але в більших маштабах, і почуття викликають в українців такі ж самі, як у кавказців.
Л. Толстой розкрив причину ненависті росіян до загарбаних поляків. „Він (Микола І) зробив багато зла полякам. Для пояснення цього зла йому треба було бути впевненим, що усі поляки негідники. І Микола вважав їх такими і ненавидів їх в міру того зла, яке їм спричинив“.
„Істинноросійські люди“ з тієї ж причини ненавидять завойовані народи та іновірців, яких гноблять, а особливо тих, хто зміг (як прибалтійці, поляки, українці) звільнитися від російського ярма.
Л. Толстой засуджував розширення Росії на Далекому сході та цим спровоковану російсько-японську війну. „Одумайтеся!“ – стаття (газета „Таймс“, 1904 р.) проти тієї війни.
„Знову нікому не потрібні, нічим не викликані страждання, знову брехня, знову загальне одуріння, озвіріння людей“. Провину письменник покладає на „людей, готових проповідувати війну, сприяти, брати в ній участь і, що найгірше, не наражаючись на небезпеку війни, збуджувати до неї, посилати на неї своїх нещасних обдурених братів“.
На думку Л. Толстого, причиною є урядова ідеологія, яка під виглядом патріотизму насаджує (за допомогою журналістів) ненависть до інших народів.
Л. Толстой дав правдивий огляд кривавої та гидкої російської історії, сповненої вбивствами у боротьбі павуків за трон.
„З Петра І починаються особливо близькі та зрозумілі жахи російської історії. Біснуватий звір Петро примушує одних людей убивати та мучити інших людей сотнями, тисячами, сам забавляється стратами, рубає голови п’яною невмілою рукою, не зразу відсікаючи шию, закопує в землю коханок, заставляє всю столицю шибеницями з трупами, їздить пиячити до бояр і купців в образі патріярха і протодиякона із ящиком пляшок у вигляді Євангелія, з хрестами із люльок у вигляді дітородних членів, примушуючи одних людей страчувати, спалювати, викручувати суглоби у всіх (вірних Богові) інших людей, тавруючи їх як гурти скотини, вбиває сина і садить на престол б…ь свого наложника і свою. І йому ставлять пам’ятники, і називають благодійником Росії та великою людиною, і всі діла його виправдовують“. Але це не дивно: для росіян моральні цінності нічого не важать, головне, аби цар-батюшка розширяв матушку Росію.
„Після нього (Петра) продовжуються ті ж убивства живих людей живими людьми, християнами, обдуреними своїми очільниками. Одна за одною без усяких прав і виправдань захоплює владу то Катерина, то Лизавета, то Анна. Жорстокості, які примушують людей чинити над іншими людьми, жахливі. І знову люди, що чинять ці жорстокості, вважають себе справедливими. Чоловіковбивча апокаліпсична блудниця захоплює владу; ті самі жахи примушують ставати її коханцями. Потім божевільний Павло, потім батьковбивця Олександр і Аракчеєвщина, потім убивця брата Палкін, якого я застав із його жахливими діяннями. І потім Олександр ІІ з його шибеницями і фортецями, і Плевной, і потім нинішні сотні тисяч каторжників і острожників, і голодний народ, і вбивства людей таємно у фортецях і явно в одиночних камерах ув’язнення та острогах, де люди вбивали та мучили один одного. Форми злочинів міняються, але суть, жахлива суть цих діянь, те, що сумирні російські люди мучають і вбивають інших і вважають себе в цьому невинними, лишається такою ж самою“.
Форми, маштаби та знаряддя злочинів змінилися: якщо Петро орудував сокирою, то Путін нищить мирні міста з мирними людьми ракетами. Схильність до вбивств і мучительства – природна риса „сумирних російських людей“, це доводить Толстой.
Л. Толстой дав визначення: „Війна – це продукт деспотизму“. Війна проти України – продукт деспотизму Путіна, та він спирається на підтримку більшости росіян.
„Одурманені молитвами, проповідями, умовляннями, тисячі солдатів здійснюють найжахливіший акт убивства людей, яких вони не знають і які не заподіяли їм нічого поганого“.
І сьогодні загарбники вбивають, руйнують згідно з притаманною їм ідеологією російського імперіялізму, що нині взяв назву „рускій мір“. Україна стала форпостом боротьби на шляху поширення російського зла.
Київ