Більшість з тих, хто прийшов того дня у ошатну залю художньої ґалерії „Єлисаветград“ знали і пам’ятають відкритого, рвійного, артистичного поета. Він пішов з життя у 2000 році, у віці 58 років, та його поезія, що звучала у виконанні студентів, друзів і у піснях барда Андрія Фоменка, свідчила – вона жива, актуальна, пульсуюча думкою і почуттями.
В. Гончаренко був саме кіровоградським поетом. У його рядках пізнається місто, його вулиці, університет, де він навчався, двори. Усі ці знайомі образи служили авторові для узагальнень і думок далеко не провінційних.
Збірка поезій, видана у столиці, для радянського студента була неабияким успіхом, за яким стояв поетичний талант. Він дав йому крила, але на якийсь час і підрізав їх: у американському видавництві „Пролог“ вийшла антологія „Шістдесят поетів шістдесятих років“, куди упорядник Богдан Кравців включив і два вірші кіровоградського поета. КҐБ розпочало тиск на В. Гончаренка, що й не здогадувався про цю заморську публікацію.
Додатковим приводом послужив також вірш В. Гончаренка, де він писав про чиновників з творів Миколи Гоголя, в образі яких партійні апаратники впізнавали себе. Перед ним зачинились двері редакцій, уже набрану і готову до друку нову книгу у столичному видавництві розсипали (тоді набір здійснювався лінотипим способом), він ніде не міг знайти роботи, ніхто не брав до друку його творів.
В. Гончаренкові навіть на якийсь час довелося виїхати з міста. Для вразливого і відкритого душею поета це стало непростим випробуванням.
Крім поетичного дару, він мав ще й артистичний. Так читати його вірші не вмів ніхто. Проф. Григорій Клочек, аналізуючи поезію В. Гончаренка, спробував відтворити його стиль читання. Це був надхненний трибун з вічно розмаяним білим шарфом (наприкінці життя шарфи стали менш яскравими – сірі, зелені). Художник книги Ольга Краснопольська, яка за життя не знала поета, просто інтуїтивно відтворила в ілюстраціях подібний образ.
Колеґа В. Гончаренка в літературній студії „Бриґантина“ Тетяна Березняк зачитала уривки з його юнацьких листів. Нині ім’м поета названа вулиця, на якій він жив, діє літературний конкурс його імени, що відкриває молоді таланти.
За життя В. Гончаренко видав п’ять збірок лірики та сатиричну поему. Вже після смерти обласна організація Спілки журналістів видала його невелику збірочку. Книга „Лиш світитися Україною“ фактично перше солідне, у товстій обкладинці, видання поета.