У квітні наступного року виповниться рівно 100 років рішенням XII з’їзду РКП(б), що окреслив у квітні 1923 року курс на коренізацію як основу національної політики в СРСР. Сталін та інші „великі вожді“ цілком логічно намітили зміни у національній сфері на початок масової колективізації, прагнучи домогтися лояльности до радянської влади багатомільйонних селянських мас. Українізація в УРСР та білорусізація в БРСР були також ефективним засобом протидії національній політиці тодішньої польської влади. Спочатку було задумано, що заходи щодо коренізації не обмежаться рамками національних республік та реґіонів. Найбільш маштабним із таких транскордонних проєктів виявилося проведення українізації в Російській Федерації.
На території РРФСР, за даними перепису 1926 року, проживало майже 7 мільйонів (а саме 6,948,381) українців. Тільки у прикордонному Центральному Чорнозем’ї їх нарахували понад півтора мільйона, у Воронезькій губернії – 1,009,211, або 33,2 відс. від усього населення, а в Курській губернії – 513,540, або 19,4 відс. від усіх жителів. Ці дані добре поєднувалися з результатами першого загального перепису населення 1897 року: тоді „малоросійський“ назвали своєю рідною мовою 915,900 жителів Воронезької губернії і 527,800 жителів Курської губернії.
Значна частина російських українців, особливо на селі, користувалася в побуті українською мовою. У багатьох мовні навички не губилися й у місті.
З приходом радянської влади українці на території РРФСР отримали великі національні права, але при цьому втратили статус приналежности до титульної нації, оголошені „нацменами“. В умовах Російської імперії та характерних для неї з XIX ст. уявлень про триєдину російську націю, що складається з великоросів, малоросів та білорусів, українці інородцями не вважалися ніколи. Тепер же як „нацмени“ вони прирівнювалися до „пригнічених царизмом національностей“, причому в національній якості це ще мало самовизначитися. Справа в тому, що тривале спільне проживання етнічних українців серед великоросів, що переважали на прикордонні двох народів, сприяло природній асиміляції.
А про те, що вони насправді етнічні українці, багато російських „хохлів“ дізналися лише з приходом радянської влади, а то й з початком українізації. Важливо наголосити, що реальні українізаторські заходи суттєво відрізнялися від того, що говорилося „великими вождями“ з високих трибун. Дев’ять років українізації в РРФСР містили у собі три різні періоди. У першому з них, у 1923-1925 рр., справа дійшла лише до створення та відкриття українських початкових шкіл. Другий період, 1926-1929 рр., характерний початком українізації низових ланок партійно-радянського апарату, а також виділенням у російських реґіонах національних українських районів та сільрад. Третій та завершальний період, 1930-1932 рр., вирізнявся акцентом на культурну революцію серед російських українців.
Втім, з початком 1929 р. масової колективізації пріоритети у роботі серед селянських мас зазвичай були далекі від українізаторських заходів. Цю обставину дотепно помітив той, хто курував процеси українізації та білорусизації в РРФСР і написав про це книгу, відповідальний працівник Відділу національностей ВЦВК Зельман Островський (1882– після 1938). Виступаючи в березні 1932 р. у Воронежі на першому з’їзді нацменшин Центрально-Чорноземної області, він різко критикував обласну газету „Комуна“ за те, що висвітленню з’їзду вона відводила жалюгідні 10-15 рядків на непрестижній 4-ій сторінці. Попереджали ж цей матеріял великі тексти „Батарейне виховання курчат“ та звіт про досягнення бика-виробника на прізвисько Франц. З.Островський обурювався: „Як статті про виховання курчат, так і повідомлення про успіхи бика Франца могли б почекати ще кілька днів, тому що якщо важливе виховання курчат, то не менш важливим є і виховання кадрів для нацменшин“.
Адже сам З. Островський у своїй книзі та виступах вже оголосив про те, що українізація в УРСР відбулася і досягла значних успіхів. Насправді тих, хто сумнівається у потребі та правильності такого курсу в національній політиці, вистачало завжди. Редактор воронезької „Комуни“ Олександр Швер напевно належав до них, але при цьому явно висловлював не власну думку, а погляди свого покровителя, першого секретаря Центрально-Чорноземного обкому партії Йосипа Варейкіса. Той не з’явився на з’їзді нацменшин, відправивши виступати туди лише третього секретаря обкому Михайла Малинова.
Позиція воронезької газети відображала головні труднощі українізації та всіх подібних процесів у радянській національній політиці. Партійні органи українізації не піддавалися не лише на рівні обкому партії, а й у низовій ланці. Енерґійна українізаторка Іванова з Борисівського району на тому ж з’їзді нацменшин у 1932 році чесно визнавалася під бурхливі оплески присутніх: „Здається, легше українізувати всіх будь-кого, тільки не райпартактив. Це люди, яких легше покласти в могилу, ніж змусити говорити українською мовою”.
Під час Великого терору всі троє, Варейкіс, Малінов та Швер, виявилися „троцькістами“ і були репресовані, але їх цілком серйозно можна було б зарахувати і до махновців. Бо сам батько Махно, етнічний українець, не лише користувався у побутовому побуті виключно російською мовою, а й пристрасно протестував проти українізації. Влітку 1918 року на тодішньому російсько-українському кордоні Махно запитав, чи йдуть потяги з Білгорода і далі до Харкова, то один із залізничників порадив звертатися до них не російською мовою, а українською та замість слів „товариш“ говорити „шановний добродiю“. Нестор Махно був вкрай обурений.
Цікаво, що за радянської влади Н. Махно став вважатися одним із символів українства поряд із гетьманом Мазепою.
Задуми центральної більшовицької влади щодо українізації набували щораз химернішого втілення в міру реалізації їх у російській глибинці. З усього арсеналу українізаторських заходів найбільші зрушення спостерігалися на ниві просвітництва: це насамперед було пов’язане з достатнім фінансуванням шкільної сфери – а от на українізацію місцевого апарату влади грошей хронічно не вистачало.
Іронічне ставлення до українізації як до чогось екзотичного необхідно скориґувати саме з погляду фінансових можливостей українізаторів, які походили з двох джерел – з Наркомпросу РРФСР та від влади УРСР. Останні надавали щедру „шефську допомогу“, спрямовуючи до російських реґіонів за спеціяльним розподілом сотні вчителів з України. Серед таких реґіонів виявилася і Казахська АРСР, яка до 1936 р. входила до складу РРФСР. Там змогли українізувати близько 300 початкових шкіл та організувати три українські педтехнікуми.
Про те, як українізували інший педтехнікум у Єйську на Кубані, яскраво розповідав той, хто там навчався на початку 1930-их рр. відомий російський історик Микола Павленко (1916-2016): „На кубанській землі почали інтенсивно проводити українізацію: на будинках установ змінювалися вивіски українською мовою, викладачам дали рік для оволодіння нею. Відомі підстави для українізації Кубані існували – кубанські козаки були нащадками переселених сюди при Катерині II запорізьких січовиків, проте за півтора століття життя на Кубані, населення якої було до того ж розбавлене іногородніми, тобто російськими поселенцями, мова в тутешніх краях перетворилася на „суміш французької з нижегородською“.
А ще у справі українізації було багато формалізму та показухи, які непогано поєднувалися з тодішніми педагогічними новаціями. Реальні проблеми тонули в оптимістичних реляціях про успіхи, що супроводжувалися бравурною статистикою з багатьма цифрами. Але до кінця 1920-их років Сталін та соратники стали частіше вказувати на небезпеку „буржуазного націоналізму“, а проблеми з масовою колективізацією змушували владу задуматися про долю українізаторських проєктів у РРФСР.
Втім, у 1931 році розпочалися активні процеси українізації у Далекосхідному краї, які очолив голова Далекосхіднього крайвиконкому Афанасій Буценко (1889-1965).
Для далекосхідних українців було завезено літературу українською мовою на 100 тис. рублів, Наркомпрос УРСР направив туди близько 300 вчителів, дев’ять міськрад промислових центрів України взяли шефство над районами Далекого Сходу, визнаними українськими. За короткий термін вдалося українізувати понад 700 далекосхідних шкіл.
Українізація на Кубані протрималася лише рік із невеликим. Постанова про хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі та в Західній області“ від 14 грудня 1932 р. згадувала „небільшовицьку українізацію майже половини районів Північного Кавказу, за повної відсутности контролі за українізацією школи та друку“ та наказувала припинити українізацію на Кубані та до осені 1933 року повернути викладання в школах російською мовою“ .
У результаті українізацію згорнули по всій території РРФСР, причому значно швидшими темпами.