12 січня, 2023

Книга про злочин без покарання

Д-р Євген Місило

Еugeniusz Misiło. Obóz “Jaworzno. Zbrodnia nieukarana. Ukraińcy i рolacy w Centralnym оbozie рracy Jaworzno. (1947– 1949)“. Archiwum Ukraińskie, Jesionowo, 2022. 1,016 стор.

Монументальну публікацію д-ра Євгена Місила про польський концентраційний табір “Явожно” треба привітати з відкритими руками. Хоч про це місце злочину з різних причин знав чи не кожен українець у Польщі, за комуністичної влади про нього не можна було говорити й писати, подібно як в Україні не можна було говорити про Голодомор. Згодом про Явожно писали різні автори. Можли­вість вшанувати жертв концтабору настала після падіння комуністичного режиму в Польщі. Перше урочисте Богослуження в Явожні для вшанування замучених тут українців відбулося 27 вересня 1992 року в присутності родин закатованих і колишніх в’язнів концтабору. Про це подбало Об’єднання українців у Польщі. Ця традиція продовжується досі. 23 травня 1998 року з пошаною до жертв концтабору, замучених в 1943-1956 роках, в Явожні відкрили пам’ятник у присутності Президентів Польщі та України – Александра Кваснєвського й Леоніда Кучми та інших державних достойників. З цієї нагоди Прем’єр Польщі Єжи Бузек сказав: “Недалеко ледве остиглих крематоріїв Освєнціма і Бжезінкі, кати, які привласнили собі право діяти в імені польської держави, творили новий концентраційний табір, жертвами якого за понад десять років стали поляки, українці та німці“.

Проєкт пам’ятника виготовив Богдан Боберський. Біля нього тепер щороку вшановують жертв ненависти та насильства. До цього шляхетного діла прислужився й автор рецензованої публікації.

Прискіпливий дослідник, яким виявився автор цієї книги, пише, що, всупереч твердженням, пам’ятник жертвам, яких немов собак закопували без трун, не стоїть на місці їхнього вічного спочинку, а таборовий цвинтар, на якому в безіменних ямах закопали понад 4,000 німців, сілезців і понад 162 українців, знаходиться в іншому місці – кількасот метрів далі. Чому ж тоді впродовж багатьох років влада говорила родинам жертв, що саме тут є гроби їхніх родичів? Чому прокурори Комісії переслідування злочинів проти польського народу в Катовіцах під час слідства, що тривало майже 15 років, не встановили правдивого місця злочину на жертвах концентраційного табору? Тим більше, що в Явожні та біля Явожна живе чимало в’язнів і вартових табору. Чому не подбано про опіку над цвинтарем, як одного з найцінніших доказів у справі здійснених злочинів? Чому не здійснено ексгумації жертв злочину? Подібних питань можна ставити більше…

Вдумливий читач напевно спитає, хто ж цей прискіпливий дослідник, що так багато знає? Тож дозвольте написати дещо про нього. Євген Місило – талановитий дослідник минулого українців у Польщі та політики польських урядів у ХХ ст., народився на польському засланні на Ольштинщині, але його батьки (обоє з польсько-українських родин) походять з Ярославського повіту на Закерзонні. Під час і після студій був активним співтворцем українського студентського руху в Польщі, редактором кількох публікацій. Понад 10 років працював у Польській академії наук (ПАН). У 1990 році створив центр документації польсько-української проблематики – Український архів. Д-р Є. Місило – автор і співавтор багатьох книжкових публікацій та десятків статей, присвячених історії українців у Польщі, українському підпіллю, комуністичним репресіям, УГКЦ і жертвам польсько-українського конфлікту. Окрім Польщі, публікації Є. Місила з’явились в Україні, Німеччині, США та в Канаді. Можна сумніватися, чи хтось у Польщі написав більше про польсько-українські відносини, як автор рецензованої публікації.

Є. Місило зізнається, що пише з пошани до правди, з любови до історії. Більшу частину свого життя присвятив документуванню історії українців у Польщі; пошукам матеріялів у досі засекречених архівах; нагромаджував і публікував спогади свідків історії, зберігав від забуття імена членів українських підпільних організацій; тих, що загинули і тих, кого засудили до смертної кари в комуністичних тюрмах Польщі. Автор відновлював пам’ять про українців і поляків, запроторених у концентраційному таборі в Явожні та в інших польських катівнях після Другої світової війни. З цього приводу польський вчений проф. Анджей Пачков­ський з Інституту політичних студіїв ПАН написав: “Д-р Євген Місило – один із найкращих експертів історії України та українців і польсько-українських відносин у ХХ столітті. Його джерельні публікації прекрасно підготовлені“.

Офіційна назва концтабору в Явожні була така: “Центральний табір праці”.

Насправді це була центральна катівня. Під час Другої світової війни німці влаштували тут філію концентраційного табору Авшвіц (поль. Освєнцім) – Біркенау. Польська комуністична влада використала таборові бараки ще до капітуляції Німеччини. Спочатку запроторювали там сілезців, німців і німецьких полонених, а також членів польського збройного протикомуністичного підпілля, а від 1949 до 1950 року – польських малолітніх злочинців.

Рецензована публікація – книга пам’яти українцям і полякам, яких мучили або замучили в цьому понімецькому концтаборі в 1947-1949 роках у висліді злочинної військової операції “Вісла“ під приводом співпраці українського населення з Україн­ською повстанською армією. Концтабір у Явожні став місцем мартирології українців. Тут над ними несамовито знущалися і мучили польські вартові, “капо” та службовці комуністичних органів безпеки, які виснажували їх голодом, биттям і принижуванням їхньої національної гідности.

Автор поставив перед собою завдання дослідити, хто ж були ув’язнені за дротами концтабору, звідки родом, якого віку, якої професії та як їх звали. Хотів відповісти на питання скільки їх було, коли і чому закатували, замучили голодом, щоб у висліді споневіряні, голі тіла кинути до безіменних ям, викопаних поблизу на таборовому цвинтарі в лісі “під соснами“, по яких досі не залишилося навіть сліду.

Тим, хто пережив таборові страхіття, заборонено про це говорити. Похоронивши знівечені тіла, влада бажала затерти сліди цього злочину.

Д-р Є. Місило бажав віднайти прізвища злочинців, сторожів, “капо“, слідчих Уряду безпеки, суддів і катів, що виконували вироки смерти. Із поставленим перед собою завданням впорався знаменито – наскільки йому вдалося роздобути бажані інформації. З накопиченого впродовж багатьох років матеріялу підготував три книги. На рецензовану публікацію склались біографічні замітки 3,871 в’язня, які попали до концтабору під час операції “Вісла“. Прізвища запроторених опубліковано в географічному порядку – за воєводствами, повітами й місцевостями, в яких ув’язнені жили до часу виселення або запроторення до Явожна. Це дозволить родичам і нащадкам в’язнів знайти про них бажані інформації, а дослідникам відкриє повніший образ репресій супроти українців у Польщі після Другої світової війни на Закерзонні.

Чимало місця й уваги автор присвятив описові віднайдених в архівах джерел, з яких використав бажані інформації. Це була таки наполеглива й велика праця дослідника, бо не всі матеріяли збереглись; деякі доцільно знищено, інші загубились, а ще інші перенесено в інші місця збереження. Як пише автор цієї публікації, прізвища слідчих, з малими винятками, досі були практично незнані.

Їхні злочинні дії ніколи не були засуджені, а жертви їхнього злочину ніколи не дочекалися реабілітації та справедливости.

Табір у Явожні був найбільшим концтабором у післявоєнній Польщі, але не одиноким. Оцінюють, що тоді в Польщі існувало найменше 570 таборів різної величини і різного призначення. Комуністична влада постійно замовчувала наявність концтаборів у Польщі. Переконувала в цьому й інші держави. Коли 1993 року ми з групою представників американського суду в Скрентоні, Пенсильванія, відвідували гітлерівський концтабір в Освєнцімі, я говорив їм про сусідній польський концтабір у Явожні, в якому після війни мучили українців, але вони не могли цьому повірити.

Перший транспорт з 17 українськими в’язнями прибув до Явожна 9 травня 1947 року. За дроти концтабору загнали близько 4,000 осіб – українців, поляків і понад 800 жінок і дітей. Ув’язнення у концтаборі цивільних українців і застосовані проти них тортури, смерть десятків осіб у висліді виснаження, голоду, хворіб, насильства і биття, створили з Явожна один із трагічних символів польської післявоєнної політики супроти непольського населення, – підсумовує автор.

Ув’язнення українського цивільного населення у Явожно пов’язане з рішенням

Польської партії робітничої від 29 березня 1947 року про цілковите і примусове переселення (у тому й мішаних українсько-польських родин) під приводом ліквідації УПА і ОУН на польські понімецькі землі з метою швидкої полонізації та винародовлення, мовляв, Польща має бути лише однонаціональною державою, а при цьому з фізичним знищенням українського збройного підпілля і цивільних структур ОУН. Автор пише, що рішення про створення концтабору для підозрілих українців прийнято п’ять днів перед початком операції “Вісла”. Здійснення такої операції під конвоєм війська й міліції за загонів безпеки мало всі ознаки депортації, а не переселення. Людей, яких не змогли насильно депортувати в попередніх роках до радянської України, тепер за дві години викинули з рідних хат, везли у незнане як злочинців і розселили по кілька родин на великих просторах поміж польським населенням без права повернутися додому. Засоби масової інформації повідомляли, що везуть страшних українських злочинців. Над ними встановлено поліційний нагляд. Майже 10 років українцям довелось жити у жахливих умовах без рідної книжки, школи та церкви, без рідного друкованого слова. Тих, хто всупереч забороні повернувся до рідної хати, щоб узяти щось необхідне з собою; на рідне поле, щоб зібрати посіяне ними збіжжя, місцева міліція арештувала, передавала „убекам“, а ті запроторювали їх до Явожна.

Зловлених партизанів УПА катували в різних тюрмах, а згодом у концтаборі Явожно. Остання група 112 полонених українців прибула до Явожна 22 травня 1948 року з Кошиць, що на Словаччині. Це були полонені на Чехословаччині вояки УПА і члени цивільної сітки ОУН. Автор наводить точну статистику арештованих у поодиноких повітах і змальовує погані умови, в яких терпіли запроторені до концтабору. В Явожні запроторено точно 3,936 осіб української національности, в тому 823 жінки та кільканадцять дітей.

Найбільше в’язнів було з Ряшівсь­кого воєводства – 2,726, які до часу арешту жили в 473 місцевостях на терені 13 повітів. З Люблин­ського воєводства в таборі були 854 особи з 162 місцевостей в шести повітах. З Краківського запроторено 160 осіб з 33 місцевостей у двох повітах і з міста Краків. Меншу кількість в’язнів привезли з інших воєводств. Згідно зі статистикою, яку наводить автор рецензованої книги, у концтаборі Явожно було 21 вчителів, два лікарі, аптекар, два інженери, керівник копальні нафти, фіякри з Кри­ниці та Ґданська, актори театру з Чесанова; кільканадцять колишніх вояків Польського війська та ветерани Червоної армії; були й колишні в’язні гітлерівських концтаборів і польського санаційного концтабору Береза Картузька та кільканадцять лемків – в’язнів австрійського концтабору Талергоф. За дротами Явожна було й 27 священиків – 22 греко-католицьких і п’ять православних.

Основну масу запроторених у концтаборі Явожно творили українські селяни, а деколи цілі родини з жінками й дітьми.

Запроторення українців до концтабору Явожно було рішенням політичним, позбавленим правних основ. Було зовсім тайне, ніколи не опубліковане у Збірнику законів; не подано його до відома в засобах масової інформації. На практиці арештування українця і заслання до концтабору в 1947 році залежало тільки від волі командирів полків і дивізій. До табору найчастіше можна було попасти “за співпрацю з УПА” або “за поміч УПА харчами“.

Є. Місило змальовує жалюгідну картину життя в’язнів у концтаборі Явожно. В’язні спали по двоє на триповерхових дерев’яних нарах, на голих дошках, в одязі, в якому потрапили до табору. Під час дня не можна було сидіти або лежати на нарах.

Голодні, спрагнені, виснажені фізичними вправами, биттям на допитах і знущанням вартових і ‘‘капо”, стиснені на невеликому просторі, мусили весь час стояти в зазначеному місці. Не могли також говорити, а коли ж говорили, то тільки по-польськи. Говорити українською мовою було заборонено.

Однією з причин високої смертности серед українських в’язнів були фатальні санітарно-гігієнічні умови. Протилежно до німців, українці в таборі не могли йти до лазні, не мали рушників, не міняли білизни ані одягу, не могли ні купатися, ані випрати білизну. Люди вмирали з голоду і виснаження. Тих в’язнів, які під впливом катувань зізналися у співпраці з українським підпіллям, судив військовий суд у Кракові. Цей суд засудив разом 558 осіб, у тому 93 – до смертної кари і 465 – на довголітні каторги. Між ними було 89 жінок. Від кари звільнено лише 28 осіб – майже всіх поляків, звинувачених у співпраці з УПА, яких боронили приватні адвокати та їхні родини.

Найчастіше причиною смерти в’язнів у концтаборі було брутальне биття під час слідства. Багатьох закатували вартові або “капо“. Не стерпівши биття, молода жінка кинулась на електричні дроти. У висліді знущань, у таборі загинули понад 162 особи, в тому п’ять жінок, троє немовлят і один греко-католицький священик.

Разом число жертв українців і поляків в таборі виносить 231 осіб, а разом із замученими там німцями, сілезцями і німецькими військовополоненими – понад 6,000.

У 1990-их роках українці в Польщі домагалися від демократичного уряду відшкодувань для колишніх в‘язнів концтабору, які прислуговують польським жертвам комуністичних репресій, але слідство перекреслило їхні сподівання на будь-яке моральне та матеріяльне відшкодування. У висліді українці і поляки – жертви сталінських репресій – залишились єдиною категорією громадян Польщі, яку правно позбавлено права до визнання їхніх терпінь за несправедливі. Влада незалежної та демократичної Польщі, яка після 1989 року засудила гітлерівські та сталінські злочини, досі противиться визнанню українців і поляків, ув’язнених у Явожні під час операції “Вісла“, за жертв комуністичних злочинів і жертв проти людськости. Така дійсність підтверджує слушність автора, висловлену в назві книжки: злочин непокараний.

Про те, як важко українцеві в Польщі добиватися правди та справедливости, чи не найкраще знає д-р Є. Місило.

Злочинці, що катували українського селянина й інтеліґента та безкарно знущалися над ним досхочу в польських тюрмах і в таборі Явожно, отримали пенсії та нагороди. Їх оправдали комуністичний і демократичний уряди, а польському громадянину українського роду таки відмовили рівного права на справедливість.

Безперечно, своїм садизмом супроти українців та ще й громадян Польщі, держава не може бути горда, але й не може вічно приховувати злочину, бо, як говорить наше при­слів’я, правда, як олива, все наверх виходить, навіть після 75 років.

На те, щоб дати читачам найповніший образ того, чим для українців Закерзоння був концтабір Явожно та що діялось у ньому, д-р. Є. Місило витратив дуже багато часу та багато виснажливої праці. Автор не пише про те, скільки бюрократичних перешкод треба було подолати, щоб здобути збережені матеріяли.

Публікацію ілюструє і збагачує 35 копій різних документів і разом понад 660 чорно-білих світлин, майже 4,000 біографій в’язнів, збір спогадів і свідчень, що їх зібрали прокурори Інституту національної пам’яти, плян концтабору, а на зворотних сторінках книги – табло 140 світлин в’язнів Явожна. До речі, на обкладинці книжки видніє фото Михайла Ланчука – одного з наймолодших в’язнів концтабору.

Рецензовану книгу доповнює список 112 членів українського підпілля, депортованих з в’язниці в Кошицях до концентраційного табору в Явожні. Біля кожного прізвища слідує дата і місце народження, професія і тюремний номер.

На закінчення йде подяка багатьом людям – українцям і полякам – всім, хто допоміг йому в дослідній праці й тим жертводавцям, що допомогли йому видати книжку, в тому й Посольству України в Польщі та Польсько-українсько-канадській стипендіяльній фундації “Калина”.

Далі слідує індекс особовий, що охоплює прізвища всіх в‘язнів табору та числа сторінок, на яких знаходимо дані з їхньої біографії або короткі згадки про них; індекс джерел, фотографій, що публікуються у книжці. Цей індекс інформує про джерела 640 світлин і 20 копій документів з номерами сторінок у книжці. Крім того, книгу доповнюють індекс географічний та список найважливіших скорочень.

Така наукова послідовність дозволить читачеві легше знайти бажані йому інформації.

Можна сподіватися, що ця книга, написана польською мовою, буде продаватися у польських книгарнях, дійде до польського читача та знайде належне їй місце в польських бібліотеках.

Книжку можна придбати в інтернеті або за телефоном: 48 607 131 306. Електронна пошта: [email protected] .

Коментарі закриті.