Кожного року ми, українці, відмічаємо різні історичні події та вшановуємо різні постаті нашої довгої та славної культури. У цьому відношенню до першочергових символів належить вшанування Тараса Шевченка, зокрема під час днів народження та відходу у вічність поета.
Т. Шевченко – це зміст національної свідомости. Фактично він записався надзвичайною національною постаттю, а то і пророком.
У нього знаходимо майже все потрібне для нашого національного життя: мову, посвяту, єднання, стратегію та тактику – все, що нам як нації потрібно сьогодні для перемоги у війні над аґресором – ворогом, якого дуже яскраво представив нам Шевченко. Він писав, що “москалі лихі люде, роблять лихо з Вами.” І „відкрились високі могили перед (нашими) очима“ – могили наших героїв.
Ця війна сьогодні проходить з надією нашої перемоги, але з великим людським коштом життя. До цього додати втрачені кар’єри, особисті відношення, статки. Війна змінила життя кожного мешканця України і повинна була змінити життя кожного українця поза Україною. Боротьба та перемога над ордою – це обов’язок кожного українця. Шевченко доручив “Борітеся, поборете, вам Бог помагає, за вас сила, за вас воля і правда святая”. І цілий світ пізнав, що за нами „правда святая“.
От, коли ми у діяспорі питаємо себе, що ми маємо робити у цей тяжкий час, знов загляньмо у “Кобзар.” Маємо боротися разом з народом в Україні, доставляючи йому все, що потрібне. Ми не ризикуємо життям, а тільки зусиллям і фондами. Тут не може бути якого-небудь оправдання, бо це війна за існування нашого народу.
Шевченко вперше відчув волю, коли його викупили з кріпацтва. Цю волю він зрозумів як ласку, яку він не сміє змарнувати, а також як нагоду змагати за властивість свого народу. Тому ділу він і присвятив не тільки свою працю, але своє життя. Його життя як людини позначилося важкими переживаннями, переслідуванням від влади і зневагою навіть його московських знайомих та літераторів, засланням з забороною писати і малювати та остаточно – передчасною смертю. Для поета і художника заборона писати і малювати означає вбити його. Навіть перепоховання поета згідно з його заповітом „на Вкраїні милій“ зазнало великих перешкод та відбулося щойно через два з половиною місяці після його смерті.
Ціле життя поета було боротьбою, отже прикладом для його дітей, онуків та майбутніх поколінь, що людське життя, а тим більше української людини – це боротьба.
Для боротьби з Богом ще радянська влада влаштувала організацію спецслужб, яку назвали Російською православною церквою Московського патріярхату, що продовжила своє існування понад 30 років в незалежній Україні. Навіть сьогодні деякі нещасні релігійні малороси виповнюють будівлі тієї організації спецслужб, а деякі ієрархи відносяться до цієї потвори як до духовної інституції. Це дуже важко пояснити чи виправдати, хіба що вони не читали або не розуміли Шевченка, який писав, що він не знає Бога у спотворенні москальського „третього Риму“. Це московське офіційне “православіє, самодержавіє” і московський шовінізм Шевченко ненавидів усією силою своєї душі. Тому писав у “Заповіті”:
“Як понесе з України У синєє море
Кров ворожу… отоді я І лани і гори –
Все покину і полину До самого Бога
Молитися… А до того –
Я не знаю Бога.”
Він і не міг знати Бога у московському православ’ї, яке і сьогодні доручає московському солдатові стерти українську націю з лиця землі.
Для нас сьогодні особлива важливість Шевченка – це його перемога. Поет помер у 1861 році, але сьогодні понад півтора століття пізніше він є небезпечним для наших ворогів, і тому Шевченко для нас є зброєю у цій війні.
Перепоховання Шевченка у Каневі (мабуть найбільша помилка царської Москви) стало національним святом, а його могила святим місцем, де люди приходять немов паломники на національний відпуст. Період нашої історії від Переяслава до писання Шевченка ми називаємо руїною. Від Шевченка наша історія стала відродженням. Радянська влада не могли дати собі ради з поетом, дозволила пам’ятники, але переписувала його „Кобзар“. Радянська влада давала собі раду навіть з нашою мовою, бо малороси почали розмовляти по-московськи. Тільки не могли дати собі ради з Богом та Шевченком.
Сьогодні пам’ятник у Шевченківському парку в Києві вкритий бетоном для забезпечення його від ракет ворога. Одначе дух поета і пророка доступний для всіх українців. Він веде Збройні сили України та нашу націю. Урок вшанування річниць Шевченка – це як написано у програмі для українських дітей та пісні “Іду з дитинства до Тараса”: „Коли в душі моїй тривога, коли в душі пекельний щем, іду до нього до живого, у всесвіті віршів й поем. І в дощ, і в сніг карбую кроки, і чую, дивлячись в блакить: реве та стогне Дніпр широкий, щоб розбудити всіх, хто спить.”
Дякуємо тобі Тарасе, що ти з нами у цей час ще одного тяжкого випробування. З твоїм палким словом наші колись “незрячі очі” сьогодні свідомі свого шляху до перемоги. У наших головах дійсно реве та стогне Дніпр широкий!