Велика Українська Народна Війна, яка фактично вже перетворюється на Третю світову, остаточно скидає ту полуду, що століттями затуманювала свідомість нашому народові щодо величі Москви як центру православного світу, звідки на українські землі може прийти благодать. Саме з реальними діями на українських теренах світ учергове переконується в злочинності ідеології Третього Риму, що втілювалася спочатку розбоєм у Новгороді Великому, потім у Казані й Астрахані – аж поки відновлена Петром Сагайдачним Київська православна митрополія не повела новоявлену наївну козацьку націю, мужністю котрої захоплювалася Европа – на очах останньої! – під омофор московського єдиновірного царя.
Не зупинили козацьку старшину, міщан і посполитих Переяслава навіть застереження з боку організатора Запорозької Січі на Хортиці князя Дмитра Вишневецького-Байди, котрий змушений був тікати від звірств свого двоюрідного племінника Івана Грозного. Гірко розкаювався в переяславському дійстві й сам Богдан Хмельницький, закликавши через два роки на Чигиринській раді зректися цієї московської „благодаті“. Переконавшись на собі в ній, відреклися від царських „милостей“, що падали на Гетьманщину зухвалими поборами, страхітливими спустошеннями, викраденнями дітей і відвертими вбивствами, гетьмани Юрій Хмельницький та Іван Брюхо-вець-кий, а Дем’ян Многогрішний та Іван Самойлович, котрі тільки посміли запротестувати проти небувалого терору на українських землях, закінчили своє життя в Сибіру неісходимому.
Усе це враховував наступний гетьман Іван Мазепа, який розробив потаємний план визволення України з-під московської кормиги за допомогою тоді всесильного шведського короля Карла ХІІ. І навіть тоді, коли через необ’єднаність козацької старшини і жахливі репресії проти мазепинців московському сатрапу Петру І вдалося перемогти під Полтавою, гетьман не відступився – розраховував за допомогою Османської імперії та Кримського ханства втілити в життя намічене.
Передчасна смерть Івана Мазепи, як і потім непослідовність турецької влади в 1711 році, не дали тоді Украї-ні можливість здобути незалежність. Однак постать гетьмана залишилася символом української непокори, який передаватиметься з покоління в покоління, поширюватиметься на всі терени розселення наших предків навіть далеко від рідної землі. І коли прийде час, ця українська революційна енерґія прокинеться й там.
Так сталося в 1917 році на українських розселеннях у Поволжі. Над-хненні виступом солдатів Волин-ського полку в Петрограді, які першими піднялися під синьо-жовтим прапором проти царського самодержавства, українці цього віддаленого від рідних земель реґіону зформували власний національний полк, який назвали іменем Івана Мазепи. Цей військовий підрозділ прибув на Південно-Західній фронт, і Симон Петлюра як голова Українського Генерального військового комітету добився, аби його включили до складу армійського корпусу під командою Павла Скоропадського, де б він міг стати здоровим ядром для майбутньої українізації.
Однак, генерал Скоропадський відмовився прийняти поволзьких українців окремою бойовою одиницею, а наказав розформувати полк імені Мазепи. Свою причину його командуванню він пояснив таким чином: „По-перше, він не довіряє тим українізованим частинам, які приходять із-запілля, бо всі вони політизовані й заражені большевизмом і, по-друге, не визнає українського полку з Поволжя досі не леґалізованого й не затвердженого. Отже, такого в природі не існує“.
Та найбільше вразили полкову делеґацію ось такі слова генерала Скоропадського: „У вас мені не подобається і те, що ваш новотвір придбав собі ім’я гетьмана Мазепи. Мазе-па був зрадником, і історія вже давно осудила всі його дії. До мазепинців я ніколи не мав і досі не маю жодного довір’я, тому даруйте, що цього довір’я не маю і до вашого полку“.
І П. Скоропадський зробив усе, аби в наказі про розподіл поволзьких українців серед підрозділів корпусу не залишилося й згадки про назву мазепинського полку.
Своє ставлення до українського національно-визвольного руху він тоді чітко виголосив на прийомі на його честь як командувача корпусу в резиденції графині Браницької у Бердичівському повіті перед польськими й російськими магнатами: „Україна формується тепер як окрема держава, щоб бути осередком політичного і соціяльного порядку. А коли відродиться нова імператорська Росія, то немає ніякого сумніву, що й Україна приєднається до нової політичної системи“.
Тому й не дивно, що як гетьман Української Держави П. Скоропад-ський відмовився влітку 1918 року брати участь у першій урочистій панахиді по Мазепі в Софійському соборі Києва.
Проте не тільки це контрастує з символом великого українського державника, яким намагаються зали-шити в нашій історії П. Скоро-падського його прихильники. Зокре-ма, в серпні 1918 року він погодився відступити Всевеликому Війську Донському терени Ростовського, Таганрозького й Олександрово-Грушівського повітів, які заселялися українцями й раніше входили до складу Катеринославської губернії. А перед цим його уряд не забезпечив вказані реґіони грошовою готівкою й цукром, що викликало там розчарування діями керівництва Україн-ської Держави.
Саме до П. Скоропадського нап-ри-кінці травня 1918 року звернулася делеґація Кубані на чолі із головою її Ради Миколою Рябоволом щодо приєднання цього українсь-кого реґіону до Української Дер-жави – відповідної збройної допомоги Києвом не було надано, чим одразу ж скористалися денікінці для свого утвердження там.
У той же час для підтримки білого руху в Росії уряд Скоропадського знаходив гроші й можливості. Так, у додатковій таємній угоді до вже згаданої передачі трьох повітів Дону зазначається, що „Український Уряд зобов’язується в найкоротший термін забезпечити Всевелике Військо Донське озброєнням і предметами військового й санітарного спорядження з примірного розрахунку на три корпуси“.
Згодом цей же уряд виділить кошти на формування трьох дивізій Юденича, який мав наступати на Петроград. Тим часом у Києві, де при гетьманаті знайшли прихисток від більшовиків найбільш реакційні російські політики, представник Денікіна генерал Ломновський оголосить мобілізацію до білої гвардії, в ході якої навіть формувався відділ імені „Союза Возрождєнія Россіі“.
Звичайно, за таких умов зформований у придворних царських колах світогляд генерала „свиты его императорскаго величества“ П. Скоропад-ського не міг не відбиватися і на державному житті Гетьманщини. Діло-водство велося, як правило, російською, вона лунала в оточенні самого гетьмана, в усіх державних установах, де верховодили малороси або й відверті україножери, хіба що за винятком міністерства закордонних справ, очолюваного Дмитром Доро-шенком. Особам, що зверталися до урядовців українською мовою, часто закидалося, аби вони не вживали „собачого язика“. Дійшло до того, що в Полтаві навіть забили до смерті урядовця-залізничника за вживання рідної мови.
Саме в такій атмосфері і готувалося проголошення сумнозвісної грамоти від 14 листопада 1918 року, в якій П. Скоропадський зазначав насамперед, що, „ставлячись з великим почуттям до всіх терпінь, які переживала рідна їй Великоросія, Україна всіма силами старалась допомогти своїм братам, оказуючи їм велику гостинність і піддержуючи їх всіма можливими засобами в боротьбі за відновлення в Росії твердого державного порядку“.
З цією метою Скоропадський закли-кав населення України виступити першими „у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії“. Тому українці мали об’єд-натися навколо нього „і стати грудьми на захист України і Росії“, бо, мовляв, наша „майбутність тісно зв’яза-на з будуччиною і щастям всієї Росії“.
І після цього в Києві розпочинається справжня вакханалія московських великодержавників. Так, новопризначений П. Скоропадським „начальний вождь“ усіх гетьманських сил генерал Келлер вивішує по місту накази й розпорядження, в яких стверджується, що ніякого українського народу немає, бо є тільки „одін русскій народ“, відтак тут може бути лише „одно велікоє Русскоє Ґосударство“.
У столиці ще нібито Української Держави, як свідчить згаданий Д. Дорошенко, тепер уже колишній міністер уряду Скоропадського, „реквізиція і погром помешкання Україн-ського клубу на Прорізній вулиці, нищення бюстів і портретів Шев-ченка, зневаження українського прапору й вивішування трьохкольорового російського… безглузді арешти українців, навіть зовсім спокійних і лояльних“.
Чому доводиться про це нагадувати більш ніж через сто років? Приво-дом для цього стала інформація про несподіване рішення комісії з перейменувань при Київраді присвоїти площі Льва Толстого ім’я гетьмана Скоропадського, вулиця котрого знаходиться поруч у центрі столиці України. Того Скоропадського, що не тільки повернув українців на московський шлях, а й навіть не спромігся опанувати українську – його мемуари написані російською…
У нас що немає гідних постатей власного державотворення? Чому ж названа комісія не пропонує назвати цю площу іменем випускника Київ-ського університету Миколи Міхнов-ського, котрий ще 1900 року чітко вказав нам окремішній шлях у майбутнє – Самостійна Україна. За неї сьогодні проливають кров українці в боротьбі з тією ж Росією, яку так старався відродити генерал Скоропад-ський. Невже в час боротьби за самостійність України нам потрібні пагінці від трухлявого пня малоросійства, істинним ідеологом якого і був гетьман Скоропадський?
Володимир Сергійчук – завідувач катедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.