Завершення.
Сьогодні ми всі маємо велике сподівання‚ що перемога України у війні з людиноненависницькою Москвою радикальним чином змінить не лише політичну й економічну реальність‚ але й духовну‚ церковну. Чи здійсняться ці сподівання? Бо йдеться про дуже глибокі психологічні рани нашого народу‚ глибокі рани на його душі. Українофобські брошури і пропаґандистське сміття „руского міра“ можна вилучити з храмів‚ але як дістатися до мільйонів голів з хибними переконаннями?
Можна вилучити видану Києво-Печерською Лаврою отруйну російськомовну брошуру Сергія Говоруна „Католицизм: язичництво у християнстві“‚ але як‚ наприклад‚ переконати Папу Франциска‚ що за довгі віки Московська Церква духовно та інтелектуально фатальним чином понівечила російський народ‚ і про ніякий гуманізм тут мови не може бути. Ну‚ добре‚ якийсь там Говорун і Папа – постаті неспівмірні‚ але ж понтифік дуже помиляється і щодо „православного гуманізму“ Достоєвського. Говорун лише повторює антикатолицькі тези одного з найбільших і найвпливовіших російських письменників. Ці слова Достоєвського добре було б прочитати Папі: „…Ідею римського світського володарювання Католицька Церква піднесла вище правди і Бога; з цією ж метою проголосила і непогрішність вождя свого… Церква Католицька цієї влади ні за що‚ ніколи і нікому не віддасть‚ й краще згодиться‚ щоб загинуло християнство зовсім“. Цей зразок „великого російського гуманізму“ – один з тисяч і мільйонів.
Той же Достоєвський вимагав від царя завоювати Константи-нопіль: Москва вважала себе прямою спадкоємицею Візантії‚ і в певному сенсі була нею – в сенсі відособлености‚ закритости від Вселенської Церкви. Греки ніяк не хотіли погодитися з римською першістю‚ а їхні гординя і безкритичність породжували одна за другою єресі – аріянство‚ монофелітство‚ монофізитство‚ іконоборство. Й кожного разу патріярхи бігли за допомогою до Риму. Щоб далі знову братися за своє.
По тому‚ як Костянтин Великий‚ замість самому піти неофітом у катакомби‚ звів християнство до ранґу державної ідеології‚ язичницькі маси‚ а надто придворні вельможі і церковники‚ запобігаючи ласки в імператора‚ розчинили у цій чисто формально прийнятій релігії її першорядні істини. Завжди близьке Спасіння – „Я є Істина‚ Дорога і Життя“ – почало втрачати практичний сенс‚ з кожним новим імператором‚ з кожною новою єрессю відкочувалося на рівень „народної релігії“.
Замість практичного злиття з Христовою наукою – „недоторкано чиста“ пам’ять про неї‚ культ обряду.
Півтори сотні років тому про безпідставне московське зазіхання писав великий християнський мислитель Володимир Соловйов: „Нам кажуть: істинна ціль нашої національної політики – Константинопіль… З чим‚ в ім’я чого ми можемо увійти у Константинопіль? Що ми можемо принести туди‚ крім язичницької ідеї абсолютної держави‚ крім принципів цезаропапізму‚ котрі ми запозичили у греків і котрі вже занапастили Візантію?… Глибока розбіжність між сповідуваним православ’ям і практикованою єрессю була початком смерти візантійської імперії“.
Все ж Візантія знала у своїй драматичній історії не лише спади‚ але й високі злети.
А Москва – тільки спади‚ на словах видавані‚ як свідчить буквально вся російська історія‚ за особливі‚ виняткові злети. Починаючи від 1685 року‚ коли Константинопільський патріярх Діонісій врешті-решт зламався перед шантажем і підкупом та передав Москві свою церковну владу над дочірньою Київською Церквою. Православний Собор 1687 року скасував це неканонічне рішення Діонісія‚ але вже було пізно: московитське військо вже встигло пограбувати українські храми і монастирі‚ викрасти безцінні ікони‚ рідкісні релігійні книги.
Злодійство не помогло Москві. Невдовзі Петро І скасував традиційну церковну соборність‚ заснувавши Синод й особисто очоливши його. Члени Синоду дістали привілеї і багатства – за „невелику“ послугу: попи‚ викликаючи віруючих на відвертість під час сповіді‚ повинні були доносити в поліцію на кожного неблагонадійного.
Ця „православна“ практика вже ніколи не покидала Московську Церкву‚ навпаки – вдосконалювалася. За більшовиків це вже була Антицерква: попів і єпископів відлучали‚ якщо вони відмовлялися присягати на вірність Сталінові. У 1930 році Митрополит Сергій Старогородський на все світ запевняв‚ що Церкву в СРСР ніхто не переслідує. У тому самому році було закрито останній в країні монастир‚ а кількість новомучеників досягла декількох десятків тисяч. Зате Сергія Сталін призначив патріярхом.
Нічого не змінилося ні під час хрущовської „відлиги“‚ ні за Брежнєва‚ ні за Горбачова і Єльцина ні‚ тим більше‚ тепер‚ за Путіна. Всі без винятку попи‚ всі єпископи‚ всі митрополити‚ всі патріярхи РПЦ були‚ є і будуть‚ поки стоїть Москва‚ аґентами КҐБ чи‚ по-теперішньому – Федеральної служби безпеки.
Попередник Патріярха Кирила Алексій ІІ перед призначенням на патріярший пост читав у духовних семінаріях та академіях лекції: „Комуністична мораль та ставлення до праці і соціялістичної власности“‚ „Виховання нової людини – найважливіше завдання комуністичного будівництва“‚ „Ленін і культура революція“‚ а в той час в совєтських тюрмах каралися сотні українських дисидентів‚ оборонців Греко-Католицької Церкви‚ оборонців свободи совісти.
Сьогодні обличчям московського православ’я є Патріярх Кирило‚ один з найбагатших росіян: на догоду йому‚ тоді ще митрополитові‚ Путін віддав державні горілчані і тютюнові акцизи. Кирила так і називали: „митрополит горілчано-тютюновий“.
Які „патріярхи“ і митрополити“ – такі „священники“, така „церква“‚ такий народ…
„Росія – найгірша країна у світовій історії‚ – щиро журився їхній філософ Іван Ільїн‚ – в неї розуміння Добра і Зла вивернуте навиворіт. Народ безперервно вовтузиться в болоті і при цьому хоче втопити в ньому весь світ“.
Україно‚ нема ціни‚ котра була б зависока задля врятування тебе від московського болота.