Вже два тижні поспіль в центрі суспільної уваги в Україні – подія, котра не має зрозумілого для всіх пояснення: 7 жовтня депутатська більшість – а вона, як знаємо, належить президентській партії „Слуга народу“ – звільнила з посади голову Верховної Ради Дмитра Разумкова. З яких саме причин – суспільство не почуло. Деякі „слуги“ натякали, що він, бачиш-но, дозволяв собі відхилятися „від лінії партії“. Це звинувачення не витримує критики, оскільки голова, за Конституцією, представляє весь парлямент, а не лише панівну фракцію. Може, Разумков став раптом носієм якихось інших політичних переконань, аніж „слуги“? Ні, саме він, професійний політтехнолог і досвідчений політик, найбільше зробив для перемоги Володимира Зеленського. Тому й був першим у виборчому списку цієї химерної політсили. Та й упродовж цих двох з половиною років служив більше „слугам“, ніж інтересам суспільства.
Його „провиною“ виявилися підкреслена інтеліґентність і самоповага, помітно вищий, ніж в однопартійців, рівень інтелекту і намагання втримати, бодай про людське око, міжфракційну рівновагу в парляменті, вберегти його від перетворення у ще один департамент президентського Офісу. Цим Разумков засвідчив себе в очах однопартійців як занадто самостійний діяч, а самостійність для „слуг“ – нестерпна якість. І вони його злякалися. Дуже можливо, що президент Зеленський побачив у Разумкові свого майбутнього опонента і потенційного претендента на найвищий у державі пост.
Також вельми ймовірною є версія про далекосяжну змову олігархів: вони добре розуміють, що немудра соціяльна політика „зеленої“ влади неминуче спричинить напругу в суспільстві, а це може похитнути і їхнє становище. Тому ці залаштункові економічно-політичні маніпулятори побачили для себе надійнішу перспективу в заміні Зеленського на Разумкова.
Наступного дня, 8 жовтня, та сама слухняно-зелена більшість обрала головою Верховної Ради дотеперішнього першого заступника голови Руслана Стефанчука. І це, на жаль, не найкраща кандитатура. Під час обговорення назвалися дуже достойні імена – наприклад, 26-річної Яни Зінкевич, котра у 2014 році пішла добровільцем на війну, створила знаменитий батальйон „Госпітальєри“, врятувавши тисячі життів захисників України. Отож уже неозброєним оком помітно, що Зеленський прагне підпорядкувати собі, виключно собі, всі три гілки влади – законодавчу, виконавчу і судову. Втім, вже є ознаки дуже небезпечних нагінок і на „четверту владу“ – засоби масової інформації, хоч справді незалежних серед них і так мало вже залишилося.
Чому ж Українська держава розвивається повільніше‚ ніж цього заслуговує багатостраждальний український народ‚ чому успішні кроки змінюються прикрими відступами? За 30 років незалежности Україна вже називалася і президентською‚ і президентсько-парляментською‚ і парляментсько-президентською республікою‚ але практичний зміст залишався незадовільним. Кожного разу виходило так‚ що назва нова‚ а зміст – старий‚ пострадянський. І знову й знову спостерігаємо контрпродуктивне „перетягання ковдри“ між президентом і парляментом‚ між урядом і президентом‚ між парляментом і урядом.
У цій змінності постійною є лише тенденція до вибудування владної вертикалі як надійного практичного способу спрямовувати суспільство в єдине русло дальшого розвитку. Здається‚ воно ж так і має бути. Питання в тому‚ хто саме ту вертикаль вибудовує і з якою конкретною метою. Кучма це робив‚ щоб усіма справами в країні рядили „червоні директори“‚ Янукович – для збагачення „сім’ї“‚ Порошенко – для чіткішого вибору европейського шляху розвитку. Навіщо це й Зеленському – покищо незрозуміло.
Найболючіша‚ найтяжча для вирішення проблема України – несконсолідованість її суспільства‚ мовно-етнічні‚ конфесійні поділи. Тяжкою колодою на ногах є успадкована від совєтсько-імперських часів „п’ята колона“. Більше того – антиукраїнські сили присутні у Верховній Раді‚ в урядових структурах; державний механізм просякнутий кремлівською аґентурою. За цих умов волею-неволею президент парляменстько-президентської держави мусить домагатися першорядної‚ чільної позиції – з вибудуванням вертикалі‚ щоб контролювати ситуацію в країні.
Але в цьому ховаються й дуже великі небезпеки й ризики. Навіть на геніяльному державникові вертикаль довго не втримається‚ тим більше – у випадку свободолюбних українців‚ котрі дуже чутливі до найменших проявів авторитаризму. По-друге‚ коли державою керує хтось один‚ то всі інші втрачають стимули до активної та ініціятивної участи в суспільному житті. Підпорядкування спільноти одній волі‚ за відсутности високої‚ спільної для всіх мотивації‚ ніколи не стає чинником розвитку.
І найголовніше: вибудувана однією людиною владна вертикаль з часом стає нездоровою самоціллю‚ а справді достойні цілі весь час відкладаються на завтра. Саме тому Україна досі не стала автором великих‚ об’єктивно цінних проєктів‚ втілення яких значним чином посилило б її суб’єктність і значущість у світі.