Це було справді всеукраїнське свято національної культури: столичному театрові ім Івана Франка виповнилося 100 років. Урочисті заходи тривали два дні‚ 27 і 28 серпня. Щоправда‚ ювілей за точним історичним календарем припадав на січень‚ зміщення в часі відбулося з огляду на коронавірусну пандемію і відповідні карантинні заходи. Але тільки це незначне зміщення‚ а не перерва у сценічній творчості. Театр наш діє весь цей складний період‚ квитки на вистави мають постійний попит‚ хоч кількість глядачів у партері вимушено менша: вони сидять через одне крісло.
У перший день святкувань‚ 27 серпня‚ на ювілейому вечорі тепло вітав „франківців“ голова Верховної Ради Дмитро Разумков‚ вручивши при цьому загальнотеатральні і персональні нагороди від імені парляменту України.
В програмі того першого дня зворушлвим моментом‚ ще до початку церемомнії‚ було покладення квітів біля пам’ятника Великому Каменяреві – це ж був якраз день його народження‚ а також відвідання Байкового цвинтаря‚ де похований видатний артист і режисер Богдан Ступка – він також народився 27 серпня.
У другий день свято в театрі вдостоїв своєю присутністю Президент України Володимир Зеленський зі своєю дружиною Оленою Зеленською‚ а також Міністер культури Олександер Ткаченко. Цікавим і важливим не лише в мистецьому‚ але й у політичному розумінні було повідомлення‚ що керівництво театру ім. Франка запросило колеґ з Білоруського Національного театру ім. Янки Купали відсвяткувати їхнє 100-річчя в Києві‚ на „франківській“ сені. То був вияв не лише мистецької‚ але й громадянської солідарности з братами-білорусами‚ оскільки диктаторський режим Олександра Лукашенка розформував театр ім. Янки Купали за участь артистів в антилукашенківському Марші Свободи.
100 років – це означає‚ що маємо відлік від 1920 року. Тоді „франківці“ відкрили свій перший театральний сезон‚ – виставою за твором Володимира Винниченка „Гріх“. Був то дуже складний‚ у вищій мірі драматичний час‚ театр засновувався на тоненькій межі між надіями на перемогу національно-визвольної революції‚ на незалежність України‚ і тяжкими розчаруваннями від політичних помилок і військових невдач.
Однак‚ на щастя‚ в ті історичні роки Україна вже мала великі театральні традиції‚ вони йшли ще від середини ХІХ ст.‚ від корифеїв української сцени Івана Котляревського‚ Марка Кропивницького‚ Михайла Старицького‚ Миколи Карпенка-Карого‚ Миколи Садовського‚ Панаса Саксаганського‚ Марії Заньковецької.
Амвросій Бучма в ролі Миколи Задорожного‚ Анна – Наталія Ужвій.
Безпосередньою предтечею „франківців“ були „Молодий театр“ Української Галицької Армії і „Новий Львівський театр“. Керували ними геніяльні артисти Гнат Юра і Амвросій Бучма. З їхнього об’єднання й постав театр ім. Івана Франка.
З 1926 року театр вже в Києві‚ а наколи у 1934-му столицю перенесено з Харкова до Києва‚ театр ім. Франка вже був знаний усій країні‚ тобто провідним‚ першим його зробило не вигідне місце розташування‚ а тільки високе‚ на світовому рівні‚ мистецтво‚ великий талант перевтілення десятків українських зірок сцени. Сьогодні у багатьох спогадах про минуле зустрічаємо: „Мені пощастило бачити Амвросія Бучму в ролі Миколи Задорожного“‚ або: „Я бачив самого Гната Юру у ролі бравого вояка Швейка“‚ або: „Ніколи не забуду Наталії Ужвій у ролі Тьоті Моті з Кулішевого „Мини Мазайла“.
Гнат Юра в ролі вояка Швейка.
В народну пам’ять і в історію нашої націнальної культури навіки увійшли також імена Дмитра Мілютенка‚ Нонни Копержинської‚ Миколи Яковченка‚ Віктора Добровольського‚ Ольги Кусенко‚ Б. Ступки. В нинішні часи повні „аншлаґи“‚ тобто вщерть заповнені глядачами партер і ложі‚ викликає гра таких першоклясних артистів‚ як Наталія Сумська‚ Галина Яблонська‚ Петро Панчук‚ Богдан Бенюк‚ Анатолій Хостікоєв. З найкращої сторони вже заявляє про себе молодша ґенерація: Іван Шаран‚ Христина Федорак‚ Олександер Бегма‚ Олексанер Рудинський та інші.
Мабуть‚ нема на світі театру‚ у творчості якого були б лише досягнення і злети. Чи й треба тут нагадувати‚ що в совєтські роки театр ім. Франка також пережив немало позасценічних драм і трагедій. У 1937 році оголосили „ворогом народу“ і розстріляли директора театру Кирила Гетьмана‚ над Г. Юрою весь час висіла загроза арешту‚ врятувало його лише те‚ що був улюбленим артистом Микити Хрущова.
У пізні брежнєвські „застійні“ часи театр також змушений був платити певну данину панівній ідеології‚ але й тоді зі сцени не сходили „вічні“ речі – вистави за творами Тараса Шевченка‚ Лесі Українки‚ Івана Франка‚ І. Котляревського‚ Івана Карпенка-Карого. Водночас‚ мовби паралельною‚ але також дуже потужною лінією відбувалося сценічне освоєння світової клясики‚ „франківці“ перші в Україні запізнали глядача з п’єсами Ґергардта Гауптмана‚ Генрі Ібсена‚ Фрідріха Шіллера‚ Віліяма Шекспіра‚ Жана-Батіста Мольєра‚ Фрідріха Дюррематта та інших велетнів світової драматургії.
Цей проевропоейський напрям розвитку театру завдячуємо особливо шляхетній праці знаменитого режисера Сергія Данченка. Його спадщина‚ його творча школа ніколи не знеціниться‚ оскільки в ній діє неперевершений критерій оцінки: театр – це не просто дзеркало життя‚ не просто актуальні теми‚ не просто мистецьке естетичне явище‚ не пеосто школа виховання‚ а саме життя – з живими людьми‚ з живими почуттями і думками‚ тобто завжди ось більше‚ ніж театр.
Як і годилося для всегромадського і державного відзначення ювілею нашого театру‚ Національний банк України викарбував монету номіналом 5 грн. з написом: „100 років Національному академічному драматичному театрові ім. Івана Франка“‚ з портретами Г. Юри і А. Бучми.
Отже‚ в щасливу дорогу у наступне 100-річчя!
Євген Свиридюк – артист театру ім. Івана Франка‚ Заслужений арист України.