КРОПИВНИЦЬКИЙ. – У 1999 році майже 80-річна авторка багатьох віршів, поем і кількох романів Галина Берізка стала членкою Спілки письменників України. У вересні виповнилося 10 років, як ця стражденна жінка, велика патріотка та талановита письменниця пішла із життя.
Дитинство її було наповнене сонцем і любов’ю. Павло, Галина та Петрик з родини сільських учителів села Могильного гарно вчилися, разом з батьками зводили власний дім. Але у 1929 році батька, вчителя української мови і літератури Спиридона Шарандака арештували у справі Спілки Визволення України (СВУ).
„Як нашуміла історія СВУ, – писала у своїх спогадах письменниця, – так вона скоро й затихла. Батько повернувся додому. Голод 1932-1933 років також нас не обминув. Вчителів виганяли шукати у селян зерно, змушували писати акти про приховане. На третій день такої „роботи“ мій батько відмовився від неї і його арештували. Цього разу у в’язниці він пробув дев’ять місяців і нескоро видужав та приступив до звичної вчительської праці. Але у 1936 році арешти відновились. З нашого радгоспу, що належав до Сальківського цукрового комбінату, за одну ніч 20 червня було арештовано 43 чоловіки. Пам’ятаю ту ніч, коли робили обшук у нашій хаті. Цього разу батько додому не повернувся. Через 20 років надійшло повідомлення, що він у 1942 році помер у Архангельському таборі“.
Для родини настали тяжкі часи. Матір, вчительку фізики і математику, звільнили з роботи. Доня Галина написала листа Сталінові, але це призвело тільки до того, що її виключили зі школи. Тільки у 1939 році їй вдалося отримати середню освіту. До війни вона два роки провчилася на філологічному факультеті Одеського університету. Війна змусила Г. Шарандак повернутися до рідної хати. „Влітку 1942 року, – писала вона, – юний поет з Гайворона Микола Черниченко залучив мене в підпілля ОУН. Ми, особливо діти репресованих, мріяли про вільні республіки і справжню дружбу народів“.
Ці мрії у листопаді 1943 року закінчились арештом. Ув’язнених, у яких знайшли якісь документи чи зброю, нацисти розстріляли. Г. Шарандак у своїй автобіографії написала, що була врятована від розстрілу завдяки клопотанню тодішнього старости села І. Рейнгольда та сина письменника Тимофія Бордуляка Тита. Навесні 1944 року Г. Шарандак вдалося втекти з німецької в’язниці. Під час утечі М. Черниченка було поранено і, очевидно, він загинув, але Г. Шарандак зберегла його вірші. Уже у незалежній Україні, завдяки її клопотанням, у видавництві „Український письменник“ вийшла збірка М. Черниченка „Це я – твій син“.
НКВД швидко дізналося про членство Г. Шарандак („Берізка“ – її творче псевдо) в ОУН. Її арештували. Вирок – 10 років неволі і п’ять років позбавлення громадянських прав. Спочатку її тримали у Одеській центральній тюрмі, а улітку 1947 року вивезли до Норильська. На той час, її маму та бабусю, як вона писала, підступно вбили.
Десять років ув’язнення її не зламали. У 1955 році вона одружилася з Миколою Бровченком, народила синів Андрія і Миколу. Та щастя було недовгим. Чоловік дуже рано помер. Синів ростила сама. Працювала вчителькою у рідній Могильнянській школі.
Галина Берізка в молоді роки.
Після визволення з табору та й у пізніші роки радянського застою про активну письменницьку діяльність, вихід книг, Г. Шарандак годі було й мріяти. У автобіографії вона згадувала: „20 березня 1946 року у мене знайшли чотири зшитки рукописів віршів, які трактувалися у моїй судовій справі, як документальні докази моїх „злочинів“. Написала багато новель, деякі збереглися. Частина поем також збереглася. Заучувала напам’ять свої вірші й поеми. Мої неопубліковані романи – „В бурях епохи“, „В краю білих ведмедів“, „На волі“. Багато рукописів було спалено на моїх очах після обшуків, різні твори розіслані друзям, які вже померли“.
Значний доробок письменниці фактично загинув. Але у тих творах, які збереглися та й у пам’яті тих, хто знав Галину Берізку, залишаться її величезне життєлюбство, прагнення до справедливости, природна, не награна, а вистраждана любов до рідного краю, відчуття внутрішньої свободи.