Нинішній рік є ювілейним для Мукачівської греко-католицької єпархії. Одразу кілька важливих дат збіглися у 2021 році. І серед них – століття з дня народження двох відомих єпископів – Івана Марґітича та Івана Семедія.
Обидва – близькі земляки з одного району, їхні села майже поруч. Обидва – із селянських родин, однолітки, та ще з однаковим іменем – Іван. Обидва в чехословацький період вчилися в Хустській гімназії, були навіть одноклясниками. Обидва за часів угорської окупації навчалися в Ужгородській греко-католицькій семінарії, яку закінчували вже в роки радянської влади. І водночас важко знайти настільки різні постаті – за духом, характером та цінностями.
І. Марґітич вирізнявся відкритою і вольовою натурою. Змалку прилучився до українського руху, був пластуном із псевдо „Муравель“, що є чудовим втіленням його натури. Бо муравлина праця, часто малопомітна, але вкрай важлива, була його гаслом.
У 1942 році семінариста І. Марґітича арештовує угорська контррозвідка за участь в українському русі опору і засуджує до двох років тюрми. Однак заступництво тодішнього мукачівського єпископа Олександра Стойки порятувало від відбуття покарання 9 священиків та семінаристів, що потрапили під репресії угорських окупантів.
У 1946 році І. Марґітича висвячує на священика єпископ Теодор Ромжа, який невдовзі загинув від рук НКВД. Молодого священика направляють у Рахів, де перед тим вже було арештовано двох парохів. У 1949 році греко-католицька церква на Закарпатті опиняється під забороною, а отець Марґітич повертається в рідне село, де разом з кількома однодумцями розпочинає підпільні богослужіння. Два роки підпілля закінчилися арештом у 1951 році і чотирма роками сталінських концтаборів. Перебуваючи у „тюрмі народів“, він ще більше укріпився у своїй вірі і національній свідомості.
Повернувшись із Сибіру, І. Марґітич не полишає свого священичого покликання, як це зробила більшість, а продовжує діяти у підпіллі. Він був одним із найактивніших священиків катакомбної церкви на Закарпатті. У 1981 році разом із кількома соратниками створює підпільну семінарію, в якій починає готувати молодь на майбутніх священиків.
Надзвичайно активно проявив себе І. Марґітич під час боротьби за легалізацію греко-католицької церкви. Проти нього писали пасквілі в комуністичній пресі, штрафували за недозволені акції, КДБ не зводила з нього недремного ока, постійно викликала на допити, а він вперто ліз на рожен, підіймаючи народ за прадідівську віру. І. Марґітич став одним із символів греко-католицького Закарпаття. Не дивно, що в 1987 році його таємно висвячують на єпископа.
Натомість біографія Івана Семедія зовсім інша. Завжди тихий, спокійний, малопомітний, що вирізнявся кмітливістю та обережністю. Він найдовше пробув у єпископській резиденції при начальстві. Звідти його „попросили піти“ разом з останніми насельниками аж у 1949 році, коли приміщення конфіскували в єпархії. Про наступні його роки мало що відомо.
І. Семедій не проводив активної підпільної діяльності, промінявши священицький хрест на водійське кермо. Не піддавався жодним репресіям. Його біограф Юрій Коссей написав: „Він ніколи не був політичним діячем, ані видатним членом церковного підпілля… Не чинив опору радянській адміністрації, ані Російській православній церкві, бо цього йому не дозволяв сан греко-католицького священика. Ставився лояльно до большевицької влади, намагався знайти з нею якогось порозуміння“.
І малодіяльного суперобережного Івана, що вже сягав майже пенсійного віку, раптом висвячують підпільно у 1978 році на єпископа. Вочевидь, така ситуація була зумовлена тим, що відходили старі авторитетні керівники єпархії – вікарій Микола Мурані (помер наступного року) та підпільний єпископ на засланні в Казахстані Олександр Хіра. Нових кадрів не було, тому висвятили на єпископа людину, з якою особисто працювали в резиденції до 1949 року. Адже релігійні структури на Закарпатті були просякнуті каґебістською аґентурою.
Ось так два Івани, одноклясники і земляки, постали єпископами з різним життєвим досвідом. Суттєва різниця полягала в тому, що І. Семедій тримався протилежних поглядів у національній орієнтації Закарпаття. Колись це називалося мадяронством, а з кінця 1980-х років воно вже оформилося в політичне русинство, яке заперечувало зв’язок тутешніх мешканців з Україною. Крім того, І. Семедій мав суттєву перевагу – він був єпископом-ординарієм, а І. Марґітич його підлеглим – помічним єпископом.
З постанням незалежної України посилилася і боротьба двох напрямків в єпархії. Довкола І. Марґітича згрупувалися українські сили, а І. Семедій, користуючись реальною владою в єпархії, формував табір опонентів, що прикривалися гаслами окремішности та домагалися статусу „Церкви свого права“, що проіснувала на практиці лише два роки – з 1937 по 1939 рік. І за угорської окупації негайно було скасовано Ватиканом на вимогу Будапешта.
Головна арґументація І. Семедія зводилася до того, що закарпатці не є українцями. Це, мовляв, маленький особливий народ під назвою „русини“, який не має нічого спільного з рештою українців. Натомість І. Марґітич наголошував, що тут живе той самий народ, як і за Карпатським хребтом, що доведено як науковцями різних країн, так і життєвою практикою. І Мукачівська єпархія має стати частиною Українською греко-католицької церкви, що охоплює не тільки Україну, але й різні континенти. То ж чому в рідній державі українські греко-католики мають існувати порізно?
Ватикан, який задля кращого управління, завжди об’єднує свої структури в одній країні, пішов звичним шляхом. І на початку 1990-х років, попри протести церковних сепаратистів, виробив плян, згідно з яким Мукачівська єпархія мала увійти в лоно УГКЦ, але на особливих правах. Під тиском Ватикану І. Семедій навіть надав письмову згоду. Але коли справа вже доходила до остаточного проголошення церковної єдности, І. Семедій раптово відкликав свій підпис і пригрозив у разі здійснення такого задуму, що не зможе ґарантувати порядку серед вірних. По суті вдався до примітивного шантажу.
У підсумку очікуваного об’єднання українських греко-католиків не відбулося, як і офіційного проголошення „Церкви свого права“, чого домагалися семедіївці. Папський нунцій Антоніо Франко проголосив у 1993 році тимчасовий „статус кво“ про пряме підпорядкування Апостольській столиці, яке триває досі.
Так було втрачено історичний шанс, у чому великою мірою винна й сама Українська держава, яка не проявила жодного зусилля до вирішення цієї аномальної ситуації. Досі в Україні існують дві церковні юрисдикції греко-католиків – УГКЦ, яка охоплює всю територію країни, за винятком Закарпаття, і окрема Мукачівська греко-католицька єпархія. Відійшли в минуле арґументи І. Семедія, що тут проживають не українці.
За 30 років Незалежности українці Закарпаття дедалі більше інтеґруються на різних рівнях з рештою частиною країни. Політичне русинство марґіналізується і щодалі втрачає свою й так мізерну привабливість і силу. Нинішнє керівництво єпархії вже навіть не апелює до існування окремого мікронароду, а говорить про наднаціональний характер єпархії, хоча українці у ній складають 90%. До слова, існування різних національностей у католицькій церкві України не заважає їм працювати в єдиній церковній структурі.
Хто виграв історичну суперечку з двох Іванів – Марґітич чи Семедій? Відповідь очевидна. Мине ще якийсь час, і церковна єдність стане доповненням до єдности національної, як це є в церквах усіх европейських народів.
Олександр Гаврош,
Ужгород