Наші читачі‚ принаймні більшість їх‚ знають‚ хто така Енн Еплбавм‚ з великим зацікавленням стежать за її журналістичною й історіографічною творчістю. З низки її англомовних книжок деякі перекладені українською мовою: „Червоний голод. Війна Сталіна проти України“‚ „Історія ГУЛ-аґу“‚ „Залізна завіса: приборкання Східньої Европи“. Лавреатка Пулітцерівської нагороди в галузі документалістики‚ вона здобула мільйони щирих прихильників за глибокі і чесні публікації у британських консервативних виданнях – „The Spectator“, „The Daily Telegraph“, „Sunday Telegraph“‚ „The Independent“, „The Econmist“. Останні пару років Енн Еплбавм працює для знаменитого американського часопису „The Atlantic“‚ заснованого в Бостоні в 1857 році леґендарною – без перебільшення! – людиною‚ видатним мислителем‚ письменником-трансценденталістом Ральфом Емерсоном.
Авторська участь Енн Еплбавн у цьому міжнародно визнаному журналі збіглася з нашою національною трагедією – війною путінської Росії проти незалежної Української держави. Певна річ‚ письменниця всім серцем і розумом – з Україною‚ по нашому боці цієї кривавої барикади‚ цивілізаційної і метафізичної‚ що назавжди поділила два несумісні світи‚ український і російський. Кожен виступ у пресі‚ кожне інтерв’ю цієї мудрої і мужньої жінки – то не тільки дуже якісний‚ всебічний аналіз нинішніх подій‚ процесів і явищ‚ але й глибоке співчуття до нашого народу‚ сердечне переймання його долею‚ його майбутнім.
Разом з тим берімо до уваги‚ що Енн Еплбавм яко вчена і дослідниця спеціялізується саме на новітній історії Східньої Европи‚ на періоді сталінізму‚ тому коли мова заходить про ширші історичні контексти‚ українські чи московитські‚ мусимо самі добре орієнтуватися в своєму минулому – це наш прямий патріотичний обов’язок‚ вияв нашої громадянської зрілости.
Зі свіжих відгуків цієї непересічної авторки на війну в Україні заслуговує на увагу її інтерв’ю (13 грудня) російській опозиційній журналістці Катерині Гордєєвій‚ яка з протесту проти кремлівських україножерів залишила Росію і заснувала свою телепрограму „Скажи Гордєєвій“ у Латвії.
Отож, коли мова зайшла про головний путінський міт – нібито Росія опинилася у ворожому оточенні і тому змушена була почати війну‚ Е. Еплбавм арґументовано пояснила‚ що цю тактику успішно застосовував ще Сталін‚ сковуючи росіян смертельним страхом. Путін вдосконалив її відповідною пропаґандою: якщо хтось протестує проти його політики‚ то це змова‚ організована Заходом‚ Америкою.
Тим часом тема „ворожого оточення“ відводить нас ще в дальше минуле‚ у першу чверть ХІХ ст.‚ коли „володарями дум“ в Росії стали слов’янофіли з їхньою‚ ними ж самими випродукованою ідеєю про особливу історичну місію російського народу‚ про його виняткову духовність. Невдовзі цей міт став офіційною ідеологією‚ бо сприяв обожненню царів‚ їхній непідзвітності суспільству. І російській масі цей міт теж припав до смаку: можна було далі жити у безкультур’ї і при цьому вважати себе спасителями людства.
На всю Росію за всю її історію на пальцях однієї руки можна порахувати осіб‚ котрі не схотіли ошукувати ні себе‚ ні свій народ. Їх негайно оголошували божевільними. Як‚ наприклад‚ Петра Чаадаєва за ці слова: „…Ми світові нічого не дали‚ нічого від світу не взяли‚ не внесли в масу людських ідей жодної думки‚ ми ні в чому не сприяли рухові вперед людського розуму‚ а все‚ що нам припало від цього руху‚ ми спотворили…“. Або Володимира Соловйова – за розвінчування імперської сутности слов’янофільства.
В Московії й донині мало що змінилося – ні в суспільній думці‚ ні у зараженій імперськістю масовій психології. Тому такою актуальною‚ просто таки невідкличною є висловлена Е. Еплбавм в інтерв’ю К. Гордєєвій порада: „Залиште імперію‚ станьте звичайною країною!“.
Цю ж думку знаменита авторка підкреслює вже самим заголовком своєї статті‚ вміщеної у грудневому числі „The Atlantic“‚ – „The Russian Empire Must Die“ („Російська імперія мусить вмерти“). Е. Еплбавм добре розуміє‚ що „…найкращий спосіб‚ яким можна помогти Росії змінитися‚ – це домогтися‚ щоб Україна повернула собі українську територію та перемогла імперію“. І як висновок публікації: „Росіяни‚ які вірять‚ що майбутнє може бути іншим‚ намагатимуться змінити свою країну‚ і колись їм це вдасться“.
Як то кажуть в народі‚ дай‚ Боже‚ нашому теляті вовка з’їсти. На жаль‚ „харошиє русскіє“ не скористалися з добрих нагод‚ котрі їм випадали у минулому‚ і не спромоглися перезаснувати імперського монстра на нормальну національну державу. Не скористалися ні Лютневою революцією 1917 року‚ коли навіть такі великі ліберали‚ як Олександр Керенський‚ не побачили російського майбутнього поза імперією. Ні жовтневим більшовицьким переворотом‚ після якого Ленін руками й зубами вчепився в Україну як у головну запоруку дальшого існування Російської імперії. Ні розпадом СРСР у 1991 році‚ коли вже усім здавалося‚ що росіяни до дна вичерпали свій імперський шал. А насправді він ще дедалі зріс і поглибився‚ привівши до влади Путіна.
Тому краще майбутнє Росії лише в одному – в остаточній збройній перемозі України над московитським спрутом‚ над його кривавими щупальцями і над самим його людиноненависницьким духом.