Шлю Вам привіт від казахстанців, які читають „Свободу“ в інтернеті й прагнуть перемоги України над ворогом. 31 жовтня виповнюється річниця відходу у вічність св. п. Івана Буртика (1924-2021) – відомого у діяспорі громадського діяча. Мені випало бути редактором його книжки „Спогади про життя українського народу в ХХ столітті“ (2015), яку ми видали в Казах-стані на честь його 90-річчя. Отже, пересилаю Вам статтю про нього.
Тарас Чернега, Астана, Казахстан
Книга спогадів Івана Буртика, 2016 р.
Минає рік, як відійшов у вічність св. п. Іван Буртик (1924-2021) – відомий у колах української діяспори громадський діяч, голова Ради оборони і допомоги українцям Українського конґресового комітету Америки, почесний доктор Українського вільного університету, один із засновників Фундації УВУ і перший її голова, автор кількох книжок та сотень статей. А ще – люблячий тато, дідо, друг, мудра, інтеліґентна й чуйна серцем особистість.
Доля відвела І. Буртику довге і непросте життя, він став очевидцем і учасником багатьох подій ХХ ст. Народжений 13 грудня 1924 року у селі Ляцьке-Шляхоцьке на Івано-Франківщині, був четвертою дитиною в родині Василя й Параскевії Буртиків. Коли Івасю було чотири роки, померла мама.
Батько за своє життя пережив чимало поневірянь. За членство в ОУН середнього сина Петра арештували і вислали у Казахстан.
І. Буртик зростав у тодішній Галичині, яка попри полонізацію була більш освіченою, національно свідомою, не виморена Голодомором і до 1939 року не знала сталінських репресій.
Молодий І. Буртик, підпільник ОУН, а потім вояк Другої дивізії Української національної армії, врятувавшись після поразки від радянського полону й перебуваючи на теренах повоєнної Німеччини, вписався спочатку на теологічні студії, а потім вступив на філософічний факультет УВУ.
З нового навчального року перейшов на правничо-економічний факультет, брав була участь у відновленні в 1946 році Спілки української молоді (СУМ), належав до найактивніших організаторів відділів СУМ в Німеччині – в таборі українських біженців „Фрайман“, розташованому в околицях Мюнхена, де протягом 1946-1948 років мешкало до дев’яти тисяч людей, переважно українців.
На ці ж роки припадає добровільна допомога студента І. Буртика університетові, коли він заохочував таборову молодь до облаштування приміщень шкільного будинку з метою організації в ньому університетських навчань, переймався збірками коштів по таборах на утримання цього вищого навчального закладу.
Перебравшись у жовтні 1949 року до Америки без жодного цента в кишені, І. Буртик разом із однодумцями активно включився у відзначення у грудні 1951 року в Ню-Йорку 30-ліття УВУ. Це зацікавило спільноту й пресу. До кінця 1950-их років у Америці діяло Товариство алюмнів і приятелів УВУ, що нараховувало 11 філій по громадах українських поселень.
Саме І. Буртикові належала ідея відзначення 50-ліття УВУ 1971 року. Урочисті святкування відбулись в Ню-Йорку, Ню-Джерзі, Філядельфії, Чикаґо, Мінесоті, Балтіморі, Денвері, Клівленді. Доповіді про УВУ було виголошено також у Канаді та кількох країнах Південної Америки.
Рік ювілею УВУ став дуже важливим для зародку фундації на його підтримку 19 травня 1973 року. Першою юридичною адресою Фундації стала приватна адреса І. Буртика у Кліфтоні, Ню-Джерзі.
20 жовтня 1975 року Федеральний уряд США визнав Фундацію як неприбуткову інституцію. Це було великим досягненням, оскільки жертводавці тепер вже мали юридичне право відраховувати суми своїх пожертв від федеральних податків.
До 85-ліття УВУ маґістр І. Буртик отримав звання почесного доктора університету за багаторічну сумлінну громадську працю, а роком пізніше був удостоєний медалі Святого Князя Володимира – найвищої нагороди Світового конґресу українців.
Серед турбот І. Буртика особливе місце мала допомога українцям Казахстану. До 1997 року Казахстан залишався невідомим і для самого І. Буртика. Йому вдалося розшукати й відвідати в цій далекій країні єдиного, хто вижив зі всієї великої родини Буртиків, рідного брата Петра, який був засуджений у 1946 році радянським режимом до багаторічного ув’язнення за причетність до українського підпілля. П. Буртик відбував покарання у Сибіру на шахтах Воркути і лише з часом йому дозволили перебратися в Караганду.
Від брата Петра, якого він не бачив 53 роки, І. Буртик довідався, що вивезли на Сибір, а потім в Казахстан їхнього батька з мачухою Домкою, старшу сестру Ірену з чоловіком Стефаном та його родичами. Сотні тисяч українців опинилися в у таборах, на виселенні, на примусових роботах. І. Буртик перейнявся активним і щирим піклуванням про них і ще двічі відвідував Казахстан. Кількість організованих ним акцій на підтримку українців Казахстану, переважно колишніх засуджених радянським режимом, важко перелічити. Чи не найбільшою допомогою є організація збірок на церкви в Караганді, Павлодарі, Сатпаєві, Астані, Шидерти.
Під час відвідин Казахстану І. Буртик зустрівся з представниками казахстанської влади й переконав їх у необхідності відкриття великого музею в пам’ять про численні жертви політичних репресій. Також завдяки йому було встановлено пам’ятні знаки синам і донькам України, замученим у карагандинських концтаборах.
До Казахстану було переправлено чотири 25-тонних морських контейнери з різними речами потребуючим людям. Неодноразово І. Буртик організовував грошову допомогу колишнім воякам УПА, серед яких він зустрів у Казахстані двох своїх побратимів-дивізійників, що потрапили наприкінці війни до лабетів сталінських сатрапів і були засуджені до великих термінів ув’язнення.
Щире серце І. Буртика стало оберегом його щасливого подружнього життя. Протягом майже 55 років поруч із ним була св. п. Ольга – кохана дружина, мати їхніх трьох дітей: доньок Любці та Ірці й сина Романа, а також бабуся сімох онуків. Усіх своїх найдорожчих рідних вона полишила у липні 2004 року.
31 жовтня 2021 року багатьом із нас, хто знав І. Буртика, здалося, що на неозорому небосхилі засвітилася ще одна яскрава зірка, яка буде світити нам вічно. То є зірка Івана Буртика…
Тарас Чернега – докторант УВУ, голова Українського товариства „Ватра“, Астана, Казахстан.