Моя давня й щира приятелька у Чикаґо Неоніла Личик, полтавка з походження й донька корінних полтавців Шерстюків – Романа та Тіни (з дому Рябуха).
Уродженці Нового Тагамлика, родинного села Н. Шерстюк, а, можливо, її далекі чи близькі родичі – залізничник Дмитро Шерстюк та робітник школи Терентій Шерстюк були засуджені у грудні 1937 року до розстрілу. Їхнього ж односельця селянина Павла Шерстюка було засуджено 26 червня 1941 року Полтавським обласним судом до 10 років позбавлення волі.
У „Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 pоків в Україні. Полтавська область” сказано, що з села Новий Тагамлик у 1932-1933 роках загинуло 60 чоловік й 15 з них на прізвище Шерстюк.
Неоніла Шерстюк-Личик.
Про Н. Личик (з дому Шерстюк) та її чоловіка інженера Святослава Личика я писав колись у часописі „Свобода” 8 червня 2016 року у своїй статті „У США зустрів полтавців”: „В українській кав’ярні мене пригощали при змістовній розмові землячка з Новосанжарщини д-р Неоніла Личик (Шерстюк) з чоловіком інженером Святославом Личиком, довголітнім головою парафіяльної управи Українського православного собору св. князя Володимира у Чикаґо, сином Миколи Личика, майора Армії УНР”.
Ширші відомості про Н. Личик знаходимо у книзі св. п. д-ра Павла Пундія „Українські лікарі. Біобібліографічний довідник. Лікарі діяспори та їх діяльність для рідного краю” (Львів-Чикаґо), що її видали Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, Українське Лікарське Товариство Північної Америки та Світова Федерація Українських Лікарських Товариств у 1996 році.
Н. Личик – лікар-анестезіолог та церковно-суспільна діячка в Чикаґо народилася 1 квітня 1925 року в селі Новий Тагамлик на Полтавщині. Медичні студії закінчила 1951 році у Мюнхенському університеті та одержала диплом доктора медицини. Цього ж року еміґрувала з батьками і родиною в США та оселилась в Чикаґо. 3 1991 pоку на пенсії. В родині двоє дітей: син Віктор – доктор філософії та дочка Наталія закінчила дентистичні студії й провадить приватну дентистичну практику в Чикаґо.
Після проголошення незалежности України подружжя Личиків були активними членами „Товариства сприяння Руху в Україні” та „Клюбу 500” – товариства для встановлення і утримування (на початках) Генерального консульства України в Чикаґо.
Родинне село Шерстюків Новий Тагамлик лежить на правому березі річки Тагамлик. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці та заболочені озера. Надзвичайно цікаві відомості про село Новий Тагамлик у тодішній Полтавській губернії під московською окупацією на початку ХХ ст. знаходимо у спогадах батька д-ра Н. Личик – Р. Шерстюка, які були написані ним в Чикаґо 1952 року й були надруковані через 50 років у часописі „Ukrainian Orthodox Word”: „Я народився і виріс на селі і мені пригадалось дитинство і храмове свято, що було в нас на Вознесення. Це було найбільше свято в нашім селі. До цього свята відбувалась найбільша підготовка. В цей день, крім храмового свята, був ще і ярмарок, на який з усіх околиць навкруги 10-15 кілометрів сходилась молодь, приїжджали і всі родичі. До цієї зустрічі готовилось село. Всі хати як зокола, так і всередині білувались, вікна, двері і призьби підводились охрою. Сараї і вся обора мазались звичайно глиною. Направлялись тини, ворота, забори. В середу двори на чисто замітались, і кожен господар замітав із вулиці свого двору. Вже в середу увечері село виглядало, як писанка і мало святочний вигляд. На ярмарковій площі коло церкви закінчилась тоже клопітлива робота, вже крутились колиски, гончарі стояли рядами з виставленим своїм торгом: горшки, макітри, глечики, миски череп’яні, і білі полив’яні. Дрібні торговці понапихали ятки, під якими повикладали свої товари. Чого там тільки не було: ріжна матерія, картузи, пояски, дрібні речі і ласощі: бублики, франзолі, цукерки з великими китицями. Ми бігали по площі з широко розкритими очима, які найбільше впивались у принадливі речі: сопілки, свистуни, в великі цукерки, пояси з китицями і інші примани. Ніч проти четверга була ніччю великих мрій. І це не сон. В четвер рано вже всі на ногах, виглядали родичів. Хвилини здавались годинами. І ось дочікувались. Приїжджали дядьки, тітки, давали ярмаркового, хто копійку, хто дві, а хто п’ятака, а ті, хто приїжджали з Полтави, це були найрідніші, бо давали, як не по 10, так 20 копійок. Гуртом ішли всі до церкви. Служба Божа відправлялась урочисто з участю благочинного і священників з сусідніх сел. По Службі Божій був громадський обід, а більшість ішла обідати додому зі своїми гостями. Нам було не до обіду. Ми мали гроші і вже пробували слящони, бублики, соломку (так називався вироб цукерок) і, тримаючи в руці велику цукерку з китицями, весело підстрибуючи, висвистували у сопілки і свистуни. На ярмарку – співи, музика, танці, сміх і веселі розмови. Кожен хотів чимсь хвастнути. Молоді співали, танцювали. З ріжними приказками грають на скрипці, балалайці, гармонії і кожен виконує свою ролю з усіма своїми здібностями і енерґією. Ті, що відчували, що вони найкраще вбрані, поважно ходили по ярмарку від одного веселого гурту до другого, чи від колиски до колиски. Кожен з господарів теж хотів доказати, що в нього найкращої породи коні чи корови, вівці чи то найкращий віз, чи бричка на ресорах. Господарі з батогами, весело розмовляючи, поважно ходили між возами, оглядали коней, корів, вози чи інші які господарські речі, і кожний з них прихвалював. Дехто, розіславши рядно під возом, перехиляючи чарку, закусував ковбасою або сухою таранею, весело щось прихвалював або розповідав якусь пригоду тим, що сиділи, попідгинавши ноги, кругом рядна. А молодіж, як море, колихалась. Дехто мав і накази з дому. „Ти ж, синку, йди та придивляйся там! Воно ж? Мати слаба, а жнив багатенько! В’язальниці треба”. Та й дівчата не промахи, хоч без таких наказів була якась сила до бадьорости і зближення. Раділи всі. Навіть обижені-обездолені сліпі, як їх називали старці, ходячи між возами, на повні груди співали старі козацькі пісні, приграючи на кобзі чи то на лірі, весело усміхаючись, коли до їх мисочки брязкотіла копійка. Треба було лише вслухатись у цю ярмаркову мелодію, в цей спів, музику, танці, сміх і веселі розмови, гру дітей на сопілки, свистуни, викрик продавців, хвальби своїх товарів, що перемінювались з гиржанням коней, лошат, ревом корів і маленьких телят. Це це вливалось в одну красиву мелодію, що линула в широкий зелений степ і звивалась зі співом жайворонка і хававканням перепела. І все це покриває гул церковного дзвону (бо в цей день цілий день дзвонили усі дзвони), що линув далеко до інших сел. І ніс зі собою ту Божу благодать, що була над нашим село…”.
Спогади свого батька доповнює Н. Личик. Особливо щемними й вимовними є спогади Н. Личик про Голодомор 1932-1933 років: „В 1932 році переїжджаємо до районового містечка Нові Санджари. Тато продовжує працю в райспоживспілці. Мама іде до портретної школи, яку заснував її троюрідний брат Макар Харченко і аж до виїзду з України працює портретистом. Я починаю ходити до школи, але початок навчання в школі затьмарюють події 1932-1933 років.
Навкруги шаліє голод. Коли тато повертався з поїздок по селах, часто чула, як розповідав мамі, що робиться на селі, скільки було кругом пухлих від голоду, розказував, хто помер, а у кого тільки хата пуста залишилась – всі вимерли, кого зустрів і не міг пізнмати, так змінив його голод. Трупи лежали під тинами.
Вернувшись з поїздки до Харкова, пригадую, як мамі розповідав про виснажених селян, що приїжджали до міста шукати за куском хліба, про ще не підібраних трупів, що лежали де-не-де на вулицях. Коли прийшов на залізничну станцію до каси за квитком, там уже лежали три трупи. У черзі за кількома чоловіками перед ним, якийсь високий селянин хитнувся, впав, здригнувся і помер. Тоді прийшли якісь два напідпитку, говорили по-російському (лаялися, що „из деревни лезут”), почали витягати трупа.
Під час Голоду ми жили у двох ріжних квартирах. Спершу жили у бабусі Алексенчихи. Пригадую, як мама боялась випускати нас на вулицю. Пригадую, коли мій менший брат Борис зникав з очей, мама бігала і плакала, боячись, що хтось вже його зловив. У той час було нормальним явищем, що діти часами зникали. Ловили їх звичайно „на м’ясо” бандити чи просто божевільні від голоду.
Я мусила іти до школи і вертатися зі школи дорогою, біля якої жив чоловік, про якого говорили, що він ловив і різав дітей. Біля його хати паркана не було, а хата була трохи дальше від дороги. Я завжди зі страхом скоро пробігала коло неї. Одного разу, повертаючись зі школи, побачила, що двері до його хати були відкриті. Він сидів біля дверей опухший з великим ножем у руках. Коли я наближалася по дорозі, він почав скоро лізти дорожкою до дороги. Видно він ходити вже не міг. Скільки мала сил, не оглядаючись, бігла до дому. Серце вискакувало з грудей, довший час не могла прийти до себе від того страху.
Пізніше ми переїхали на квартиру до Манджарки на Полтавську гору. Вона мала двох хлопчиків, чотири і сім років. Мама все приказувала, щоб ми не відчиняли дверей, як її немає вдома. Пригадую, одного разу мама насипала нам супу (юшка, де плавало пару кусочків картоплі) в тарілки і пішла на базар. Ті хлопці якось вдерлися у двері, повідпихали мене і Бориса, руками повихапували картоплю зі супу, випили юшку і втекли, а ми сиділи голодні і плакали.
Пригадую, одного разу мама послала мене до сусідки щось занести. Я зайшла до її хати і побачила таку картину. Проти мене на довгій лавці під стіною сиділо троє хлопчиків у віці може від двох до п’яти років. Сиділи вони у білих спідніх штанцях, не рухаючись, виглядали мов мертві з відкритими очима. Виглядали вони як рахіти, дуже худі, ножки і руки висіли. як тоненькі палички, наперед повидимались напухші великі животики, великі худі голови, затягнені личка з чорними великими оченятами, що дивилися безвиразно в одну точку, нічого не бачучи. Очі їх не рухались. Не зауважили вони, що я зайшла до хати. Я мабуть перелякано виглядала, бо їх мати сказала мені: „Не бійся, ми довго не їли. Чоловік мій привіз з Донбасу півмішка борошна, я зварила галушки і вони об’їлися”. Казали люди, що якщо хтось довго не їв і відразу поїв багато, то були випадки, що люди помирали.
Ми якось пережили Голод. Мама все казала, що то дякуючи мішкові картоплі і півмішка гречаної крупи, які наш тато десь роздобув. Вона то ділила все на маленькі порції і давала нам.
Через вузеньку дорогу від нас були дитячі ясла. Дорожка ця звивалась згори наниз до однієї з вулиць. Пригадую, була весна. У нас за хатою щось зазеленіло, люцерна, бур’ян чи щось інше. Там, мабуть, колись був город. Кожного ранку ми з мамою прокидалися під плач малих діток. Відразу йдемо до вікна. І завжди бачимо кілька, а часами і більше маленьких діточок, які лежать або сидять у тій зелені, діти, яких матері позалишали вночі, надіючись, що працівники ясел підберуть їх ранком і в такий спосіб зможуть врятувати їх від голодної смерти. Діти плакали на ріжні голоси. Як розвиднялось, виходили жінки з ясел і підбирали їх. Ніколи на забуду одного випадку. На дворі сиріє. Ми з мамою, як і кожного ранку, стоїмо біля вікна і дивимося, скільки дітей залишилось минулої ночі. Приходить молоденька мама з трьома дітками. Одно положила, друге посадила, а третє вже ходить. Плаче, пообціловувала їх, повернулась, і йде скоро вниз. Маленьке кричить й біжить за нею. Плачучи вертається, обціловує його, садить і знову пробує іти. Воно ж зривається, кричить і біжить за нею. Скільки то раз пробувала відійти і не могла. Потім закрила вуха, обернулася і побігла, не оглядаючись, униз. Дитинка бігла за нею, заплуталась у тій зелені і вже не вставала. За якийсь час вийшли працівники ясел і попідбирали всіх.
Пригадую, я в школі. Школа була під Полтавською горою, а вище неї простягнулося велике кладовище. Часом бігаємо на великій перерві по подвір’ї і бачимо, як їдуть дорогою підвози на цвинтар. Всі знали, що вони везли трупи хоронити. З початку було учителька закликала нас до середини, щоб не дивились, а пізніше дозволяла нам бути на подвір’ї. Звикли, чи не знаю, як те й назвати.
Ми – діти, як збиралися разом, не гралися ляльками, не гралися в ігри, ні про що не говорили. Була завжди та сама розмова. Переповідали розмови, що чули вдома між батьками. У кого хто у родині помер, де якусь дитину зловили і зарізали. Хтось розказував, як їх мама купила ковбасу на базарі, почали їсти і найшли в ній кінчик маленького пальчика. Хтось казав, як якась мати з’їла свою дитину. Казали, що таких випадків було більше. То було таке наше „радісне” підсовєтське дитинство.
Пройшло багато років, працювала, вже 30 років на пенсії, але коли вечером іду надворі і навкруги темно, – то я нічого не боюся, крім ножа. Найстрашніше для мене на світі – ніж. Довгі роки не змогли стерти страху його з моєї пам’яті”.
До речі, коли в листопаді 2013 року в Чикаґо відкривали виставку, присвячену жертвам Голодомору 1932-1933 років, то в Українському Національному Музеї відбувся вечір-реквієм та відкриття мистецької виставки, присвяченої пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні. Н. Личик була однією з чотирьох свідків Голодомору геноциду в Україні (ще Микола Міщенко, Евдокія Малишевська та Іван Деркач), які розповіли присутній громаді свою страшну правду про трагедію українського Голодомору.
Лохвиця, Полтавська область