11 червня „Свобода“ розповіла про Йошінарі Хараду з Японії, який вже 20 років захоплюється українською мовою, перекладає твори Лесі Українки, Ліни Костенко, Олени Теліги, Павла Тичини. Журналістка Світлана Глаз мала розмову з ним (відповіді збережені в ориґіналі). Познайомила їх консул України в Японії Олена Іванчук.
На запитання чим захопила його українська мова, японець відповів: „Моя перша зустріч з українською мовою відбулася через російську. Коли вступив до університету іноземних мов, обрав катедру російської мови. Було це ще до розпаду Радянського Союзу. Я знав, що Україна одна з республік, але не чітко усвідомлював, що мова, якою там говорили, була саме українською. До того ж, в японських університетах не було і досі немає факультетів чи катедр, де можна здобути освіту за фахом „українська мова“. Я хотів бачити наш світ вільним, хотів зустрічатися та спілкуватися з різними людьми різними мовами. Тому з головних мов світу я вирішив навчатися російської мови, яку викладали і в японських університетах.
Це давало молодій освіченій людині можливість вільно подорожувати величезними територіями 15 республік Радянського Союзу і серед них – Центральною Азією. Тоді я ще не мав конкретного уявлення про випробування та страждання, які російські мова, політика та ідеологія завдавали неросійським народам. Вивчати українську мову почав студентом, коли брав участь у діяльності громадської організації допомоги чорнобильцям, як асистент російського перекладача. І вже пізніше, коли я став аспірантом. Їздив по різних куточках Японії як супровідний перекладач запрошених організацією лікарів та експертів з атомної енерґетики з України.
Потім було стажування в Києво-Могилянській академії та поїздки до Чорнобильської зони. Саме тоді я почав вивчати українську мову, читати українську літературу, особливо поезію Ліни Костенко. Це було дуже сміливою спробою, оскільки читання та тлумачення поезії вимагає дуже високого рівня знань та досвіду мови. Насправді, не дуже впевнений, наскільки добре я міг тоді зрозуміти поезію Ліни Костенко. Однак, можу стверджувати певну істину: відчув важливі повідомлення у своєму житті, які надходили з фраґментів її поезії. Наприклад, найраніші рядки її поезії, широко відомі читачам:
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.
Я щойно зрозумів, що мій перший есей українською мовою „Замок, бонсай та життя“, можливо, базується на надхненні, даному з цього вірша. Образ цього вірша дуже близький до того, що я намагався сказати у своєму українському есеї“.
Йошінарі Харада під час перебування в Києві. (Фото з сімейного архіву)
Минуло понад 20 років з того часу, коли Йошінарі почав вивчати українську мову. Свою роботу оцінює скромно: „Як звичайна людина, я не зробив жодної великої роботи в галузі українознавства у своєму житті. Однак, знання мови, літератури безсумнівно стало значним багатством мого життя. Це допомогло зустрітися з людьми, які вразили і надихнули мене своїм життям та своїми творами. Це Ліна Костенко, Леся Українка, Тарас Шевченко, Павло Тичина та Олена Теліга. На жаль, я не пам’ятаю чітко, яким було перше українське слово, почуте в Україні. Здається, що це було слово „мова“. Це тому, що коли ми беремо в руки підручник з української мови, це перше слово, яке ми бачимо вже на обкладинці, перед тим, як відкрити книгу. Або, можливо, це були фрази „доброго дня“, „до побачення“ та „дякую“, які явно відрізняються від російської мови і які зустрічалися в спілкуванні з українцями під час роботи чорнобильської організації, до складу якої я входив“.
Чи важко перекладати Лесю Українку та скільки часу тривають переклади, що допомагає знайти потрібні слова?
Йошінарі: „Переклади поезії – не лише Лесі Українки, а взагалі – залишаються для мене дуже складними. Переклад лише одного рядка, у моєму випадку, може зайняти дні, а то й місяці. Одного разу мій науковий керівник порадив: „Спробуй під час перекладу віршів слухати в собі музику, яку ти відчуваєш мовою ориґіналу, щоб читачі могли відчути її мовою, на яку ти перекладаєш“. Це досі моє „перекладацьке кредо“. Мені соромно говорити, що мої наукові роботах, де я перекладав драматичні поеми та фраґменти з творів Лесі Українки, так ніде і не були надруковані. Моє завдання – вдосконалити свої рукописи перекладів та ознайомити з ними японську громадськість. Особисто у мене є сильне бажання надати пріоритет знайомству з драматичною поемою „Руфін і Прісцілла“ японських читачів, яку, кажуть, свого часу високо оцінював і порадив синові прочитати видатний український поет Василь Стус. Зараз, коли я працюю на кількох роботах, у мене не так багато часу, і мені самому дуже шкода, що я все ще не можу показати свою вдячність всім українським благодійникам, які багато і багатогранно допомогли мені під час стажування в Києві. На жаль, в Японії дуже мало можливостей говорити з кимось українською мовою. Однак, я дуже радий і щасливий, бо безпосередньо спілкуюся українською мовою з Оленою Іванчук та деякими українцями, які проживають у Японії. Я глибоко вдячний усім співрозмовникам, які тепло і терпляче приймають мою „бідну“ українську мову без незадоволення і розчарування“.
Коли вперше дізналася про Йошінарі та знайшла його електронну пошту, то була вражена адресою „[email protected]“. Чому саме вербова сопілка?
Йошінарі розповів: „Як відомо, в кінці феєрії „Лісова пісня“ Лесі Українки є такі слова Мавки:
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець ляже,
вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить
вербицю, –
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю…
Грай же, коханий, благаю!
Взагалі, тут розгортається загальний життєвий цикл. Для мене дуже привабливим і симпатичним був образ „ніжного голосу тонкої сопілки“. Люблю, хоча й не дуже вмію, грати на музичних інструментах з дерева. А це – сопілка, скрипка, гітара. Цей образ дуже споріднений з образом поезії Ліни Костенко, яку я згадав вище. Якщо зазначити з антропологічної точки зору, то я хотів би, щоб людська культура, наука і техніка розвивалися стійко і привабливо, як щось на зразок „ніжного голосу тонкої сопілки“.