З нагоди 115-річчя з дня народження Івана Багряного Тарас Головко мав розмову з дослідником життя і творчости І. Багряного, представником Фундації ім. І. Багряного в Україні, письменником Олександром Шугаєм.
Книга Джорджа Орвелла „Колгосп тварин“ з обкладинкою Івана Багряного.
– 2 жовтня виповнилося 115 років з дня народження видатного прозаїка, поета, драматурга, публіциста, громадсько-політичного діяча Івана Багряного. Ви, як багатолітній дослідник його життя і творчости, можете пояснити, чому ім’я Івана Павловича Лозов’яги (Багряний – його літературний псевдонім) ще й досі лишається непізнаним в українському соціумі?
– На переконання Івана Багряного, велика справа потребує великого серця, тобто любови, праці і саможертовности. У нас же, українців, чомусь виходить усе навпаки: спочатку славослів’я, а потім – забуття. І це тоді, коли перший Президент України Леонід Кравчук назвав Івана Багряного Великим українцем. Цитую: „Українська незалежність відкрила для нас І. Багряного. Відкрила і особисто для мене. І. Багряний увійшов у моє духовне життя. Мене вражає глибина думок письменника про „свою хату“. Замислююся над його словами: „Поки ми не маємо свого місця під сонцем, поки ми не маємо „своєї хати“ – своєї Держави, – ми є ніщо, ми є підніжки і перегній чужої „правди“ і чужої ідеї. І вся геніальність та найбільша філософська велич кожного з нас – то є нуль, коли не сперта на реальну велич нації“, – так писав І. Багряний у політичному трактаті „Наші позиції“ 1945 року, живучи в Німеччині, в Авгсбурзі та обдумуючи програмові завдання нової партії, що мала постати як Українська Демократична Республіканська Партія (УДРП). Тепер ми маємо „свою хату“ – свою Державу. На жаль, ще не навчились правильно жити в цій „хаті“, облаштовувати її як слід“.
Це щире зізнання Л. Кравчука з мого інтерв’ю з ним („Іван Багряний: нове й маловідоме“). Не навчились правильно жити тоді, на початку нашої незалежности, і, схоже, що й тепер, коли позаду вже 30 років (!). Знаємо, сім останніх років із них – це вимушена, виснажлива оборонна війна з російським аґресором. А що робили 23 роки перед цим?
– Ви поділяєте думку академіка І. Дзюби, що політичні концепції стосовно розбудови Української держави, висловлені свого часу І. Багряним, не тільки не були належно оцінені, а й затребувані?
– Сталося не так, як повинно було б статися. Бо вже наступники Л. Кравчука навряд чи хоч щось прочитали з творів та політичних передбачень І. Багряного. (Краще б я помилився!).
Руйнувати старе, віджиле, що заважає рухові вперед, як відомо, легше, ніж будувати, утверджувати нове. Насамперед забули про соціяльний захист широких верств населення, занедбали, занехаяли гуманітарну сферу, зокрема культуру, якій передові нації надають вирішального значення. Де наші сучасні заводи, фабрики, підприємства? Натомість з’явився олігархат, корупція. Чому мільйони працьовитих українців, не маючи заняття для своїх робочих рук та інтелекту, опинилися в еміґрації? Таке Багряному не могло навіть наснитися. Та за цей час, маючи бажання й стратегію, можна було за тим же кордоном (у найкращих закладах) навчити сотні й тисячі молодих патріотичних українців, щоб вони, повернувшись додому, брали активну участь у розбудові модерної Держави! Невже це з галузі фантастики?
Або ще такий факт. На відкритті пам’ятника І. Багряному до 110-річчя від дня народження в його рідному місті Охтирці не було жодного представника з Києва, так би мовити, політичної еліти. Усе доводилось робити зусиллям (і коштом) Фундації ім. І. Багряного (свідчу це, як її представник). А де ж наші державники, представники громадських організацій? Добре, що побудову пам’ятника (скульптор, заслужений художник Степан Куций) підтримав тодішній голова Охтирської міської ради Ігор Алексеев, голова Сумського земляцтва в Києві Іван Рішняк та місцеві ентузіясти, зокрема Катерина Макаренко, разом з якою мені довелося „відкривати“ Багряного його землякам ще в пріснопам’ятну комуністичну епоху. Називаю конкретні прізвища, бо щиро вдячний цим людям за допомогу.
Звичайно, пам’ятника не було б, якби не турбота багатолітнього члена Управи Фундації Олексія Коновала, знаного журналіста і колишнього інженера-проєктувальника однієї з чиказьких фірм, яка брала участь у створенні хмарочосів у Ню-Йорку. Та найголовніше, він особисто знав І. Багряного, а після його смерти був одним із очільників УРДП.
– В 1992 році держава Україна, віддаючи належне вагомому внеску І. Багряного у визвольну боротьбу українського народу, удостоїла його найвищої державної нагороди в гуманітарній сфері — Національної премії України ім. Тараса Шевченка за романи „Сад Гетсиманський“ і „Тигролови“. Яке їх значення для підростаючого покоління українців?
– „Сад Гетсиманський“ і „Тигролови“ – невмируща клясика української художньої літератури. Обидва ці твори було перекладено іноземними мовами: „Тигролови“, наприклад, німецькою, англійською, голяндською. (англійською видано у США та в Канаді загальним накладом понад 1 млн примірників). Мені поталанило зустрітися в Новому Ульмі (це 100 кілометрів від Мюнхена) з німкенею, котра берегла примірник „Тигроловів“ (у перекладі „Das Gesetz der Taiga“ – „Закон тайги“) з автографом І. Багряного 30 років! Роман вийшов трьома накладами і вручався юнакам та дівчатам на подарунок до дня причастя або народження. Але суть навіть не в цьому. Далеко не кожному автору таланить написати, сказати б, „вічну книгу“.
Саме ту, яку читають усі покоління і в усі часи.
Досліджуючи творчість мого видатного земляка, я часто чув від читачів, людей молодшого і старшого віку, захоплені відгуки про чари художнього слова І. Багряного. Крім того, всупереч тяжким випробуванням долі він зумів возвеличити людину як таку, вселити у неї віру в себе і потяг до краси. Без цього людина стає звіром. До речі, дуже важливо, що І. Багряний був одним з уцілілих представників „Розстріляного відродження“ 1920-их років (своїм духовним наставником вважав незламного Бориса Аноненка-Давидовича) і одночасно став предтечею нової славної когорти шістдесятників. Високої Шевченківської премії того ж таки року, як і Багряний, було удостоєно також і Антоненка-Давидовича (посмертно).
– Чи є у Ваших творчих плянах познайомити широкий читацький загал з мистецькими творами І. Багряного, адже він навчався в Київському художньому інституті, проілюстрував книжки з власною лірикою?
– Так, Багряний вступив до Київського художнього інституту, але навчатися там йому не дали неймовірно тяжкі тодішні соціяльні обставини. І все ж, незважаючи на це, пензлем володів майстерно, як і пером. Любив оформляти книги. Не тільки свої, а й інших авторів, колеґ, змушених, як і він, творити в еміґрації. Та був один унікальний випадок, про який не можу не розповісти.
Відомо, що УРДП мала власне видавництво „Українські вісті“. Саме тут (Новий Ульм, „Прометей“) 1947 року (наголошую!) з ініціятиви І. Багряного в перекладі українською мовою побачив світ знаменитий памфлет Джорджа Орвелла „Колгосп тварин“ (в ориґіналі „Animal Farm“). А знаєте, що автором художньої обкладинки до цього видання був І. Багряний?
Та повернімося до Охтирки. На початку 1990-их років я розшукав у місцевих мешканців і навіть опублікував у журналі „Україна“ репродукції художніх картин І. Багряного. В основному це портрети його земляків, бо він за інститутською спеціяльністю – портретист. А живописом – після свого далекосхіднього сталінського „відрядження“ та мордування в застінках харківського КҐБ – вдруге ставши інвалідом, у статусі „пенсіонера“ в 32 роки, змушений був заробляти собі на шматок хліба, на прожиття.
Але збереглося й художнє зображення охтирського Покровського собору з особистим підписом автора, 1925 року. Це одна з перших художніх спроб юного Багряного. Про все це можна дізнатися з роману-дослідження „Іван Багряний, або через терни Гетсиманського саду“. Книга вийшла дуже давно, ще наприкінці минулого століття. Не повірите, у бібліотеках тоді за нею стояли черги, і якщо був тільки один примірник, то не видавали додому, змушуючи працювати читачів тільки в бібліотеці. А якщо видавали комусь із довірених осіб, то хібащо на одну ніч, щоб уранці одразу ж і повернув. Давно є потреба цю книгу перевидати з доповненням.