Свою назву річка Стубла виводить від старослов’янського слова „стубель“, що означає криниця, джерело. Випливає вона з джерел біля села Біляшів. Довжина її 94 кілометри, впадає до річки Горинь біля села Жобрина на північ від містечка Клевань. На своєму шляху творить чисельні стави. Її назва записана в Іпатіївському літописі 1150 року: „Бо в той час Гліб стояв табором вище від города Пересопниці, на річці Стублі”.
Біля одного з чисельних ставів, що творить річка Стубла і недалеко джерел, де бере вона свої витоки, в середньовіччя виникло городище Княгинин, яке свою назву отримало від слів „княгиня Ольга“, яка заснувала поселення, а над ставом, що його творить Стубла, на давньому городищі вибудувала свій замок.
Перша писемна згадка про Княгинин відноситься до 1545 року. В опису Луцького замку серед перерахованих гордень, згадується і городня Олехна і Іванової Княгининських з Княгинина.
Найбільшого свого розквіту Княгинин досяг напередодні українсько-польської війни 1648-1654 років. Замок відзначався своєю величчю і красою. Вибудуваний з цегли на давньому городищі над ставом, що його творить тут Стубла, він вважався недоступним. Замок мав підземні ходи, якими могли скористатися під час небезпеки його власники. Одначе українські козаки під час національно-визвольної війни кілька разів його здобували і піддавали вогню та руїні.
Перед Першою світовою війною замок являв собою цілковиту руїну, залишились лише рештки стін, а з будинків – одна замкова вежа. Ціле замчище заховало ще старі вали і рови, а на площі замку до 1915 року був фільварок.
Власники Княгинина одночасно з побудовою замку вибудували храм Божий. На місці першої святині 1737 року побудовано сучасну церкву Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього. Церква дерев’яна, з окремою дерев’яною дзвіницею. Первісно церква була розмальована в стилі давнього волинського іконопису, пізніше на ньому залишились сліди синодального московського церковного стилю. На дзвіниці є дев’ять дзвонів різних часів. Біля храму є численні поховання козаків, які в середині ХVІІ ст. брали штурмом Княгининський замок. Кам’яні хрести на них вгрузли з ременами в землю, час і природні стихії роблять своє.
Селяни Княгинина мали глибоку національну свідомість, віру в Бога, любов до рідної землі. І виховувала в них віру і національну свідомість в першу чергу церква, пізніше – „Просвіта“, школа. Довголітнім настоятелем храму був випускник Волинської духовної семінарії о. Федір Боришкевич. Церковно-просвітянський хор в Княгинині славився своїми піснеспівами, народними творами в часи окупації Польщею цих земель. Керував ним дяк Гурій Бондарчук, якого польська поліція підозрювала в членстві ОУН і пильно стежила за його зв’язками з українськими патріотами.
Повстанська могила біля храму в селі Княгинин.
Друга світова війна залишила глибокі рани у жителів Княгинина. Серед жителів села було багато свідомої молоді учасників ОУН і УПА, які боролися із зброєю в руках проти нацистів і московських комуністів, гинули, карались в тюрмах, концтаборах, на засланнях в Сибіру, Казахстані.
Над берегами річки Стубли є містечко Варковичі. Перша писемна згадка про Варковичі – 1545 року в опису Луцького замку, де серед городень української шляхти згадується і городня Федора Мишки з Варкович, є також в тому акті повідомлення про те, що у Варковичах Богдан Мишка від воза по грошу бере мито. Перший дерев’яний замок на городищі зник у вогні нашестя Батия, був відбудований власниками Варковичів.
На городищі 1729 року вибудували костел і заснували римо-католицький бернардинський монастир, який зачинили московські окупанти, а костел переобладнали на православну церкву Різдва Пресвятої Богородиці, в який досі відбуваються православні українські Богослужіння.
У Варковичах народився відомий український правознавець Антін Андрієвський (1785-1868), який був викладачем зоології і ботаніки в Крем’янецькому ліцеї Чацького, а після його закриття московською владою працював на катедрі зоології Київського університету св. Володимира, був одним з співтворців садів і парків в Україні.
Філію товариства „Просвіта“ у Варковичах селяни Іван Чабода, Семен Стрибчук, Юрій Ковалюк, Михайло Мельничук зареєстрували 11 березня 1924 року. Особливо активно працювали хата-читальня, де кожен міг читати українські книжки і періодику, аматорські співочі гуртки, які проводили урочисті академії до річниць Тараса Шевченка, днів героїв Крут і Базару. В співочо-драматичному гуртку в 1928 році брало участь 22 хлопці і 15 дівчат. Збережена в архіві фотографія співочо-драматичного гуртка у Варковичах дає можливість зробити висновок, що членами його була виключно національно-свідома молодь, яка поповнила ОУН і УПА на Волині.
Настоятелем парафії у Варковичах був національно-свідомий священик з Дерманя о. А. Кирилюк, якого за велику посвяту для рідної церкви і свого народу більшовицькі окупанти мали намір вивезти на Сибір, але перешкодила їх намірам війна між Москвою і Берліном. 8 березня 1943 року о. Андрій Кирилюк був замордований ґестапівцем. Його справу на парафії продовжив о. Олександер Лясковський, який правив Служби Божі рідною мовою, був свідомим душпастирем і наставником.
Червневого ранку я вирушив до незнайомих мені Княгинина і Вароковичів‚ з минулим яких ознайомився в архівах Волинської та Рівненської областей. На станції Озеряни вийшов з переповненого вагону і запитав дорогу до Княгинина, але мене розчарували місцеві жителі, що туди треба чекати автобуса аж до обіду. Незважаючи на вік і хвору ногу, вирушив пішки. Великі і глибокі ями, каміння з них боляче вражали ноги.
Доходжу до Княгинина. В центрі села – церква і дерев’яна дзвіниця. Біля церкви багато малих кам’яних хрестів на козацьких похованнях. Є могила з високим металевим хрестом‚ на табличці якого виписано: „Сухолейстр Олександр Мусійович 1926-1943 рр. Воїн УПА“. Могилу прикрашають живі квіти, вона добре доглянута.
У храмі небагато вірних, в основному старшого віку жінки. Дуже слабенький церковний хор, виключно з старших жінок. До мене підходить староста церкви, запитує про документи. З його допомогою знаходжу дорогу до замковища. Перше, що кидається в очі – це суцільна руїна, сміттєзвалище для цілого села. Напіврозвалені стіни колгоспних свинарників, які на глум нашому минулому вибудували на замковищі будівники „світлого майбутнього“.
Піднімаюсь на високі земляні вали, на них подекуди покопані ями – сліди „чорних археологів“. Скрізь на валах, городищі, замковищі кущі, кропива, будяки, великі кучі сміття, гною і різних решток. А колись тут вирувало життя, нині цілковита руїна.
Від місцевих жителів дізнаюся, що має бути автобус до Дубна. Користуюсь їх порадою і приїжджаю до Варковичів. Тут повно руху, гомону, поруч шлях Львів-Київ. У селі дві церкви – Московського і Київського Патріярхатів. Зустрічаю тут випускника Волинської духовної семінарії о. Володимира Ковальчука родом з недалекого села Грушвиці. Розповідає про себе, знайомить з керівником церковного хору вчителькою місцевої школи Ніною Семенюк.
На довші розмови не вистачає часу, бо хочу оглянути городище, замковище, що на південний схід від центру села. Іду вулицями до нього, оглядаю чепурненькі хати, забудови при них, оточені фруктовими деревами. Городище у Варковичах не так засмічене і зруйноване як в Княгинині, одначе і не доглянуте. А сюди можна було б возити туристів, студентів, учнів, проводити уроки про минуле рідного краю, виховувати патріотів.