Синонімом борця за незалежність української держави стало слово, неначе постріл в загарбників – „бандерівець“. Не хмельниківець, орликівець, петлюрівець, скоропадківець, грушевець чи ющенківець. Вороги українців безпомилково визначили, що найстрашнішим для них є людина з поглядами Степана Бандери.
Вперше його прізвище я почув 1 вересня 1966 року в середній школі міста Золотого на Луганщині. В нашій родині завжди всі спілкувались українською мовою. Мене забули попередили, що колишня українська школа вже стала російською. Тому я, як звик від народження, заговорив українською мовою. І вже на першій перерві отримав шкільне прізвисько – „Бандєра малий“ та бажання старших пацанів побороти бандерівця. Власне, 1 вересня 1966 року в Золотому (поряд з теперішньою лінією російсько-українського фронту) я й познайомився зі С. Бандерою.
Наступної весни родина вирішила: „Пора вертати домів“. По-перше, школярик набридав з питанням, хто такі бандерівці. По-друге, політична ситуація склалась таким робом, що десяткам тисяч галичан, які працювали „на Донбасі“, дозволили повернутись додому. М. Хрущов повідомив усьому світові, що ОУН і УПА вже знищено. Так ми опинились на батьківщині С. Бандери – в Калуші, Івано-Франківської області. І я знову потрапив до російської школи. В українських навчальних закладах бракувало місць, діти навчались в дві-три зміни. А в російській школі був вічний недобір, кількість учнів ніколи не перевищувала 350 осіб. Щодо мого володіння українською мовою ніхто не переймався. Адже в родині та у дворі абсолютно всі спілкувались українською (калуський балак – варіянт галицького діялекту).
Окупація Чехословаччини сталася 21 серпня 1968 року. Калуш, як частина Прикарпатського військового округу, протягом серпня-вересня 1968 року був виключно жіночим містом. Всіх чоловіків військового віку вивезли в табори. Одні брали участь у військових діях (і нині користуються пільгами учасників війни).
Інших тримали в казармах беззбройними. Про всяк випадок. Ці були ненадійними, можливими „бандерівцями“. Серед них був і мій тато. Бандерівцям не давали зброї, їх використовували як будівельників, ремонтників, безкоштовну робочу силу.
Тодішнє керівництво Української РСР вважало небезпечною ситуацію саме в Західній Україні, позаяк реґулярні бої з УПА, зокрема і в Калуському районі, закінчились нещодавно – в 1954 році. Та й після початку хрущовської відлиги в Галичину з концтаборів повернулось багато ветеранів ОУН та УПА.
А наступного року всю Західну Україну чекало свято: 17 серпня 1969 року львівська непрофесійна команда „Карпати“ виграла Кубок СРСР з футболу, здолавши в самій Москві один з провідних російських клюбів – СКА з Ростова-на-Дону. Про подробиці того змагання є достатньо інформації в різних джерелах. Що відбувалось в Калуші, важко описати. Практично кожен дорослий стверджував, що особисто був присутнім серед 30 тис. вболівальників з України, котрі співали „Всюди буйно квітне черемшина. Кулемет заховано на стрісі. Ввечері в садочку, в тихому куточку жде Бандера, жде“. Це чулось звідусіль. Таких всенародних святкувань, братань посеред вулиці з вигуками „Як ми москалів!“ місто до цього не бачило. У всіх населених пунктах Прикарпатського військового округу з’явились військові патрулі, котрі шукали „цинічних бандер“.
Третьою подією, яка примусила калушан згадати, що вони – земляки С. Бандери, була прем’єра фільму „Білий птах з чорною ознакою“ в січні 1972 року. Поряд з костьолом (тоді в ньому російські окупанти влаштували спортзалю) існував маленький кінотеатр ім. Івана Франка. Показ цього фільму в західній Україні, за задумом кремлівських ідеологів, повинен був показати марність боротьби за українську незалежність. В Калуші кіно показали лише один раз. Після цього сеансу фільм був заборонений. Реакція глядачів була прямо протилежною. Герой Богдана Ступки у калушан був виключно позитивним. Його цитували, переповідаючи фільм, додаючи такі слова, котрих немає в кінострічці. Я тоді вперше почув вислів: „Добрий москаль – мертвий москаль“. У барі „Під ясенями“, ресторані „Веселка“, шашличній та пельменній завжди були присутні ті, хто, з їхніх слів, особисто співав у Москві „жде Бандера, жде“ і бачив в кінотеатрі „Білого птаха…“.
Ще одна моя зустріч з С. Бандерою відбулась в 1975 році під час шкільної перерви. Вчитель української мови Ярослав Михайлович кільком учням сказав, що ми є земляками С. Бандери, що народився побіля Калушу, в селі Старий Угринів. А його молодший брат Богдан певний період часу навчався в нашій „червоній“ школі. Хто з моїх одноклясників виявився сексотом, я досі не знаю. Вчитель наступного дня пропав без вісти. Його було заборонено навіть згадувати в школі.
Повмирали мільйони ворогів Бандери. Й ніхто їх не згадає „незлим, тихим словом“. Так, ніби й не було цього людського біологічного сміття. А ім’я С. Бандери бути жити вічно, допоки на землі лишатиметься бодай один вояк за Україну.
Миколаїв