У газеті „Вол Стріт Джорнал” („The Wall Street Journal”) 1 серпня появилася стаття з підзаголовком „Занедбана історія Варшавського повстання допомагає вияснити націоналістичну політику країни сьогодні”. Автор статті є професором европейської історії в Бард Коледжі в стейті Ню-Йорк. Він є автором книжки „Сталіна війна”, яка має появитися наступного року.
Шон МекМікін (Sean McMeekin)
(Переклад: Лев Іваськів)
1 серпня припадає 75-та річниця героїчного, але все такти приреченого Варшавського повстання проти німецьких окупаційних військ у Польщі. Кожного 1 серпня о год. 5-ій вечора, поляки відмічують цю гірку оказію хвилиною мовчання за поляглих. Алярмові сирени виють буцімто закликaючи до зброї, схоплюючи непокірного духа цієї гордої, забіякуватої нації.
Варшавський колосальний Музей Повстання, одна з рідкісних туристичних атракцій міста, ілюструє болючу сторону цієї непокори. Бо ж цей бій в 1944 році не залишив майже нічого зі старої Варшави туристам для милування. Мученики польської Армії Крайової втратили не лише свої життя, але також і місто, яке вони любили. Доля Варшави – зменшена до подрібненого каміння мстивою жорстокістю одного диктатора, Гітлера, в невимовнім потуранні з його ворожим двійником, Сталіном – уособлює катастрофу Другої світової війни краще‚ ніж буде-яка одна подія.
Чому тоді цей оглушливий епізод в европейській історії залишається майже забутим на Заході? Можливо тому, що бій за Варшаву не має „гепі ендінґ”. Евентуальна поразка Німеччини не означала визволення поляків, але початок другої брутальної окупації, тим разом комуністами. Це порушує розповідь про Другу світову війну як „добру війну” і маячить над польською та европейською політикою до сьогоднішнього дня.
Якщо війна, яка вибухла у вересні 1939 року була про щонебудь, то вона була про Польщу. „Бліцкріґ” Німеччини проти свого східнього сусіда був „казус белі” для Британії та Франції. Проте Німеччина не була одинокою країною, яка заатакувала Польщу того місяця. Щойно після того, як совєтські війська наїхали на Польщу 17 вересня, польський уряд віддав духа і втік до Румунії. Альянти фактично не зробили нічого щоб стримати аґресію Сталіна. Він наїхав на ще п’ятьох країн впродовж наступного року, але якось залишився „невтральним” у війні – завдяки лицемірству альянтів.
Напад Гітлера на СРСР в червні 1941 року відтак викликала чудо в ділянці публічних відносин – перемінивши Сталіна з тоталітарного ката й пожирача малих націй в смільчака „Вуйка Джо”, вартого повної підтримки альянтів. Адміністрція Френклина Рузвельта засипала Червону Армію щедрими дарами, від м’яса „Спем”, машин „Студебейкерів” і бойових літаків до сталі й алюмінію.
Вінстон Черчиль і Рузвельт так розпучливо бажали задоволити Сталіна, що вони підтримали його брехні про масакру в Катинському лісі в 1940 році, в якій совєтська тайна поліція перевела запляновані масові розстріли 21,892 польських воєннополонених. Ф. Рузвельт навіть вибачився перед Сталіном за те, що екзильний польський уряд в Лондоні вимагав від Червоного Хреста розгляду цього злочину після того як німці віднайшли масовий гріб у лютому 1943 року.
Не заплативши ніякої ціни за катинську масакру, Сталін не бачив потреби міняти курс у Варшаві. Не зважаючи на свої радіопередачі при кінці липня 1944 року закликаючи варшавських жителів повстати проти німецьких окупантів, совєтські війська навіть не поворухнулися щоб допомогти їм. Хоч Червона Армія находилася прямо через ріку Віслу поза Варшавою і могла вторгнутися, Сталін задоволено дозволив німцям змасакрувати польську Армію Крайову. Він вважав польські війська суперниками повоєнній комуністичній владі. Німці вбили до 16 тис. повстанців разом з майже 200 тис. цивільними особами, а Варшаву підпалили, заощаджуючи Сталінові це діло.
Під час повстання, польські, американські і британські пілоти разом з пілотами Британської Співдружности переправляли пакети з допомогою – амуніцією, медициною, їжею і папіросами – варшавським повстанцям, але Сталін не дозволив їм приземлюватися на совєтських повітряних базах аж до половини вересня. Деяких з них навіть обстріляла російська протиповітряна оборона. Сотки альянтських пілотів загинули. Вони є героями у Польщі сьогодні.
Щодо тих нечисленних польських бойовиків котрі пережили бій під Варшавою – його понижено до рівня „повстання” пізніше, щоб виправдати совєтську бездіяльність і притишити совість Заходу – їх виловили совєти й вивезли до трудових таборів або розстріляли. У березні 1945 року 16-ох провідників польського опору було запрошено до Москви на „розмови”. Відтак їх поставлено під суд під абсурдним обвинуваченням у коляборації з нацистами, незважаючи на неефективні протести з Вашінґтону й Лондону.
Американці й британці вже призабули цю мерзенну історію; поляки не забули. Не знаючи їхньої історії, Захід ніколи не зрозуміє як поляки – так як і інші східньоевропейці, котрі витерпіли 45 років совєтської окупації – дивляться на світ сьогодні. Для Польщі, Друга світова війна не закінчилася в 1945 році парадою і поцілунками в Парижі, але в руїнах Варшави під владою ворожих завойовників, котрі стояли скраю коли місто горіло. Полякам мабуть можна простити, що вони не поділяють сьогоднішніх західніх схильностей – народжених з десятиліть миру й добробуту, які вважалися само собою зрозумілим – до постколоніяльного почуття провини й нудьги, чи до модного приниження нації-держави.
Зріст польської партії „Закон і Справедливість” після міґрантської кризи 2015 року не повинен здивувати нікого, хто знає історію ХХ ст. Польський нарід відчуває у своїх кістках жахіття того, що може настати після провалу кордонів і суверенности нації, і їм це нагадується кожного 1 серпня. Їм не спішиться ризикувати таким кошмаром знову.