21 квітня‚ у другому колі президентських виборів в Україні‚ переважна більшість виборців – понад 73 відс. – віддали свої голоси за Володимира Зеленського. Петро Порошенко достойно‚ як личить керівникові демократичної держави‚ визнав свою поразку і привітав суперника.
Не мало б жодного значення‚ хто переміг‚ якби не роззявлена на Україну пащека путінської Москви‚ або якби Україна була відгороджена від Росії височенними горами чи морями-океанами. У цьому випадку можна було б говорити тільки про неподолану корупцію чи про узурповану олігархами економіку‚ чи про небезпечну для справедливости судову систему‚ чи про нереформовану виборчу систему‚ чи про медичну реформу‚ про пенсії і ціни на газ та електроенерґію‚ про трудову міґрацію з України – взагалі про неефективність держави‚ отак довго нездатної витягнути країну з болота соціяльних проблем.
Але ж ці проблеми‚ за всієї їхньої важливости‚ все ж стоять лише на другому‚ на третьому місці і врешті можуть бути успішно розв’язані‚ – якщо назавжди відпаде загроза поглиненння незалежної України невситимим російським неоімперським монстром.
Була якась надія‚ що під час дебатів на „Олімпійському“ 19 квітня П. Порошенкові вдасться достукатися до розуму тих понад 20 тис. зібраних на стадіоні і ніби ж небайдужих до долі своєї держави людей‚ вдасться отямити їх‚ навернути їхні очі до реальности: у 2014 році Росія почала війну з Україною і не має наміру спинитися на Донбасі чи на Кримові‚ розхитуючи тим часом Україну зсередини‚ невтралізуючи її післямайданну проукраїнську політику і виводячи на поверхню „нові обличчя“ з українських пацифістів-угодовців.
Ні‚ не вдалося. Стадіони не призначені для отямлювання розуму. Це світ видовищ. І це світ В. Зеленського. Тому й так сталося: збудувавши свій виступ на суцільному звинуваченні чинного президента в усіх недоліках‚ не назвавши жодного факту з останніх п’яти років‚ що є безумовно позитивним‚ не сказавши ні слова програмного‚ будуючого‚ для „фанів“ на стадіоні артист все одно був ближчим‚ ніж досвідчений і успішний у національній політиці П. Порошенко.
Тому дебати тієї останньої перед другим колом п’ятниці не змінили кількісного співвідношення між прихильниками обидвох кандидатів. Не змінили навіть тоді‚ коли В. Зеленський абсолютно не зареаґував на заклик П. Порошенка вибачитися за вульгарні жарти – про „Україну-повію“ і про „хахлів-українців“. І не могли змінити‚ якщо згадати‚ що артист між першим і другим колом не злазив з екрану телеканалу „1+1“ свого головного спонзора Ігоря Коломойського.
Цей результат був передбачений усіма соціологічними службами‚ а все одно годі з дива вийти. Чому сталося саме так‚ а не інакше? Нещастя – не в тому‚ що програв П. Порошенко‚ а в тому‚ що програла національно свідома частина українського суспільства. Програв той мислячий‚ тверезий відсоток українських громадян‚ котрий‚ може‚ був найвимогливішим‚ найпринциповішим‚ найкритичнішим до чинного президента‚ але все ж голосував за нього‚ бо усвідомлював загрозу реваншу проросійських сил.
Цей відсоток принципових‚ чесних українців залишиться уважним і вимогливим до кожного кроку і кожного слова В. Зеленського. Але це нічого не дасть‚ нічого не змінить. Словесна критика не спроможна пробити мури брутальної політичної системи України. Це ж її абсурдне породження – 44 кандидати на президентський пост‚ що нічого не має спільного з демократією‚ а швидше за все‚ було частиною давно плянованого захитуванння внутрішньої української ситуації.
Чому це стало можливим? Тому що в Україні за незалежну чверть сторіччя так і не виникло авторитетної всеукраїнської політичної партії. Саме тому Революцію Гідности слід вважати незавершеною і‚ власне‚ майже непродуктивною.
Партії в Україні – це безсовісні утриманці олігархії‚ потрібні їй‚ щоб зберегти цю вигідну для неї „політичну систему“‚ а з нею – висмоктувати економіку і контролювати політику. П. Порошенко тяжко помилився‚ думаючи‚ нібито можна знайти якись прийнятний компроміс з олігархами. Можливо‚ він його навіть щиро шукав‚ але вони – ні. І вже тільки під великим тиском післямайданного суспільства президент зважився протиставити себе цьому „грошовому мішку“‚ з якого сам вилущився в момент революції‚ коли українці підстрибували з радости‚ не помічаючи‚ що у них з-під ніг висмикують ґрунт завтрашнього дня.
Залежність партійної системи від олігархії – це та причина‚ що завадила українській спільноті об’єктивно оцінити‚ нехай хоч і з запізненням‚ позитивні досягнення П. Порошенка. Олігархи‚ власники найбільших телеканалів‚ журналів і газет‚ нахабно ошукали народ‚ підсунувши йому найефективнішу передвиборну вимогу – вимогу радикальних змін. Ніяких інших! Яке ж диявольське лукавство – якщо врахувати‚ що насправді йшлося про те‚ щоб жодних змін не сталося.
Дуже слушна думка незалежного українського політичного аналітика Тараса Возняка: „…Чи то з благородних‚ чи то з огляду на захланність‚ проте Порошенко таки зменшив не лише впливи‚ але й статки частини чільних українських олігархів. Він замахнувся на олігархічний консенсус. І сумарні статки панівного в Україні олігархічного клюбу зменшилися з 32.2 млрд. до. до 13.6 млрд. дол. Члени клюбу розбіглися по ізраїлях‚ австріях‚ франціях. Такого не вибачають. Тому олігархи надали технічі і фінансові ресурси для повалення Порошенка і відновлення олігархічного консенсусу. Олігархи помстилися. Їхня мета – реставрація олігархічного консенсусу‚ сконструйованого ще при Кучмі…“.
І цей глибокий‚ знаючий автор‚ і багато інших‚ попри свої переконання‚ що слід було голосувати за П. Порошенка‚ знову й знову‚ вже в сотий чи тисячний раз вичислюють ті завдання‚ котрі з усією очевидністю стали перед П. Порошенком відразу після його обрання‚ і котрі він взявся здійснювати запізно: не відкрив ворота для середнього і малого підприємництва – основи здорової економіки і ефективної політичної системи; не добачив у волонтерському рухові і добровольчих батальйонах ознак завтрашньої України‚ самоорганізованої і тому непереможної; не дистанціювався від таких заплямованих від голови до п’ят антиукраїнських політиканів‚ як Віктор Медведчук; не наближав до себе мудрих людей-радників; не підтримав беззастережно реформаторів в юридичній галузі‚ в освіті і охороні здоров’я. Тому сам залишився без підтримки‚ драматично самотній – перед невдоволеною народною масою‚ що прагне „радикальних змін“‚ а дістане радикальне повернення трошки підфарбованого антиукраїнського режиму „реґіоналів“.
Ознакою саме такої ретроградної „програмовости“ була під час тих останніх дебатів двомовність В. Зеленського: українською мовою він послуговувася значно менше – лише аби показати‚ що він володіє нею. А показав‚ що володіє нею‚ як чужою‚ в його устах вона неприродна‚ нежива у вимові‚ російською ж говорив‚ як рідною – на радість російськомовних на стадіоні.
Так колись починав і Віктор Янукович‚ даючи сиґнал зросійщеним сходові і півдневі України: не переживайте‚ я ваш‚ моя українська мова – це тільки гра‚ формальна данина зацофаним провінціялам.
І напевно побачимо‚ як нібито в ім’я миру‚ в ім’я соціяльної справедливости‚ в ім’я дешевших енерґносіїв В. Зеленський відкладе в довгу шухляду завдання національного відродження України‚ питання національної пам’яті‚ мови‚ Церкви.
Річ не так буде у В. Зеленському‚ як у тому‚ чию політику він стане здійснювати. Напередодні згаданих дебатів незалежні журналісти-розслідувачі дещо з’ясували. В команді В. Зеленського є люди‚ котрі працювали на уряд „реґіоналів“‚ на прем’єра Миколи Азарова. То чи не вернеться невдовзі й сам М. Азаров? Бо ось І. Коломойський у день дебатів вже повідомив‚ що у випадку поразки П. Порошенка негайно повернеться в Україну.
Ще більше насторожує інтерв’ю В. Медведчука‚ „великого маґістра“ політики зрадництва‚ для аґентства „Ройтерс“: він радить В. Зеленському невідкладно укласти угоду з Володимиром Путіном – задля припинення війни на Донбасі і отримання великих російських інвестицій в українську економіку. Тобто вчинити те саме‚ чого не дозволила В. Януковичеві Революція Гідности.
То Україна повертається у 2013-ий?