Монастир св. Миколая в Мильцях на Ковельському Поліссі стоїть на лівому березі річки Турії. На берегах її було п’ять монастирів: Різдва Пресвятої Богородиці в Попівці біля Туропина, св. Євстафія біля містечка Турійська, Святої Трійці біля села Вербка, св. Миколая в Мильцях, Стрітення Господнього у Михнівці.
Найдавніший з них Святої Трійці заснований ченцями анахоретами в ХІV-XV ст. Вони побудували невеликий дерев’яний храм і такі ж невибагливі будинки келії. На мапі Ковельського Полісся ця обитель згадується в документальних джерелах 1532 року, а через 10 років монастир вже мав мурований храм св. Миколая, такі ж келії для ченців, інші господарські будівлі завдяки своєму фундаторові князеві Федорові Сангушкові, старості Володимирському, маршалку Волинської землі.
Одного разу князь Ф. Сангушко з своїми найближчими був на полюванні в цій місцевості і випадково натрапив на бідний храм і такі ж монастирські будівлі. Бідність обителі та ченців вразила князя і він пообіцяв їм побудувати нову святиню, наділити її землею, полями, лісами, лугами і таким чином поклав початок новому чернечому життю в цій обителі.
З 1707 року бачимо у монастирі василіан Руської унійної православної церкви, які найбільш діяльними в обителі були у ХVІІІ ст. Архимандрит Флоріян Шашкевич відбудував на давніх фундаментах двоповерхові муровані будівлі монастирських келій, які збереглися й дотепер, а посеред корпусів церкву Преображення Господнього, яка служила як домова церква для ченців. Значно розрослися господарство обителі, город, сад, пасіка. Монастир забезпечував себе медом, воском, тут виготовляли свічки для Богослужб, освітлення, церковних треб. Розбудова обителі і містечка Мильці тривала аж до 1839 року.
Саме під кінець діяльності Руської унійної православної церкви для дітей духовенства Архиєпископ Йосип Семашко заснував 1833 року Милецьку духовну школу, яку перетворили 1842 року в Милецьке духовне училище для дітей православного духовенства Володимирського, Ковельського, Луцького повітів. Щорічно навчалось тут 140-160 учнів. Училище перебувало в монастирі до 1894 року, а тоді було переведене до містечка Мацієва, де було куплено відповідні приміщення в графа Ксаверія Мінчинського. Милецька духовна школа підготувала сотні кандидатів для Волинської духовної семінарії.
Під час ліквідації Руської унійної православної церкви та припинення діяльности василіян в Милецькому монастирі московські окупанти нищили ікони, скульптури, Богослужбові книги. Тоді ж було знищено і монастирський архів ХV-XVІІ ст. Безцінні документи, серед них грамоти, акти князів Сангушків затоплено в мішках обтяжених піском на глибокому місці річки Турії. На середині ХІХ ст. монастир в Мильцях було цілковито удержавлено і передано до скарбниці. Монастирський храм св. Миколая одночасно був парафіяльним для містечка Мильці, сіл Підсинівка, Шкроби, Соколище, Солов’ї, Комарове, Неці аж до його зачинення московським окупантом у 1947 році.
Криваві буревії Першої світової війни та революції, національно-визвольних змагань українського народу залишили глибокі сліди в житті обителі. З наближенням фронту влітку 1915 року до містечка Мильців частина ченців з намісником Олексієм через Пінськ виїхали до східньої України. Все коштовне церковне начиння, книги, чудотворні ікони було вивезено до Ізюма і Харкова. Всі ці цінності стали жертвами червоного окупанта.
Окремою сторінкою в історії монастиря була окупація Волині Польщею у 1919-1939 роках. Завдяки українським патріотам-священикам розпочалося розмосковлення церкви і українізація Богослужень. Початки цього процесу в Милецькому монастирі поклав ієромонах Полікарп (Сікорський), який виконував тимчасово обов’язки настоятеля обителі з 9 вересня по 12 грудня 1922 року. В цей час і пізніше в 1941-1944 роках при монастирі діяла дяківсько-псаломницька, реґентська школа, яка готувала церковнослужителів для Пінсько-Поліської єпархії. Навчалось тут багато обдарованої і патріотичної молоді з Полісся.
У вересні 1939 року на зміну польському окупантові прийшов московський, який приніс на Волинь кривавий терор. У процесі другого відродження УАПЦ 1941-1944 років Митрополит Варшавський Діонісій 24 грудня 1941 року створив Тимчасову адміністратуру в Україні, адміністратором призначив Архиєпископа Полікарпа. Владика Полікарп був добре обізнаний з ситуацією в Милецькому монастирі, мав зустрічі і листування з ігуменами, настоятелями оо. Наумом Вихром, Олександром Тимофіївим, які в 1945 році підступно були помордовані радянськими катами у формі українських повстанців. З постанням 14 жовтня 1942 року Української Повстанської Армії ігумени Теофіль, Іоан, ієромонахи Наум, Олександер з братією активно співпрацювали з українськими повстанцями, допомагали продуктами, медикаментами, зв’язками, переховували підпільників і поранених, ховали побитих і помордованих українських патріотів.
Станом на 29 вересня 1944 року братія монастиря налічувала 11 ченців. Ігуменів Олександра і Наума весною 1945 року червоні кати знищили. Сама ж обитель була зачинена. Приміщення колишнього монастиря були передані Волинському обласному управлінню трудових резервів під спеціяльне сільськогосподарське училище. Давній монастирський храм було перетворено на клюб училища, потім сиротинця, обласного будинку інвалідів. Парафіянам залишилася лише кладовищенська церква св. Онуфрія. Храм залишався парафіяльним аж до 1993 року, а тоді переданий монастирю св. Миколая, який окупувала московська церква. Лихо Милецького монастиря триває.