САН-ФРАНЦИСКО. – 18 травня відбувся показ українського фільму-феєрії „Людина з табуретом“. Заля кінотеатру „Yugen“ була майже заповненою. Негода не стала на заваді місцевим шанувальникам документального кіно прийти на перегляд стрічки.
Минулого року у цій залі презентували фільм „Міт“ і представляв його тоді сам режисер Леонід Кантер. Кілька місяців по тому Л. Кантер вчинив самогубство, шокувавши усіх страшним „перформансом“. Ті, хто знав Л. Кантера, переконані, що все його життя було мистецьким актом. Тому режисер картини Ярослав Попов вирішив додати у фільм, де Л. Кантер є головним героєм, останні хвилини життя, зняті на відео самим Л. Кантером.
Ідея фільму полягає у тому, що нездійсненних мрій не буває, треба лише спробувати. Щоб довести це, Л. Кантер з друзями взяли кухонні табурети (стільці) і помандрували з ними до чотирьох океанів. Остання четверта подорож тривала рік. Але монтували фільм вже після смерти головного героя. Для режисера картини самогубство товариша стала шоком.
„Він залишив перед смертю листа для мене, – розповів режисер Я. Попов. – Писав у ньому, що тепер у мене є весь матеріял, необхідний для картини, маючи на увазі відеофільм, де він зняв власну смерть. А ще Леонід просив мене, щоб це був фільм не про сум, а про любов. Тому я намагався змонтувати його так, щоб радісних і смішних моментів було більше“.
Місцева громада спілкувалася з мистцем після прем’єри у Сан-Франциско. Те, що повідав режисер фільму, пролило світло на неоднозначні моменти‚ присутні в картині. Я. Попов відверто відповідав на питання, хоч було очевидним, що біль втрати не зник, і говорити про це чоловікові непросто.
У нього запитали: „Леонід вам сниться?“.
Він відповів: „Так, одного разу наснився. Я монтував цей фільм вісім місяців. Щодня. І на вихідних. Прямо на роботі інколи спав. Було важко. Складалося враження, що я залишився сам на сам з картиною. Якось мені приснився сон, що був надзвичайно реалістичним. Леонід прийшов до мене, наче хотів мені розповісти, що існує життя після смерти. А він у це вірив завжди. Ми йшли поряд уві сні, розмовляли. Кантер показав мені‚ де зараз живе. Дивно, але це був центр Києва. І я ще подумав, що треба хапати камеру, бо мені ніхто не повірить. Ми з ним зайшли до якогось будинку, і Леонід сказав, що йому не можна зараз виходити. Потім він зник. Але я ще не прокинувся і у сні будинку того більше не було. Я пішов його шукати. Потім за якоюсь картинкою побачив вхід у той дім, але тепер там була лише якась жінка, певно господиня, і ще якісь люди були. Жінка мені повідомила, що Леоніда вже не можна бачити, і сказала таку фразу, яку я не зрозумів: „Навіть вода не тече“. Пам’ятаю, у сні я почав плакати. Коли Леонід помер, то у мене був шок, але сліз не було. А тут мене прорвало. Чомусь ця фраза „Навіть вода не тече“ запала мені в душу і я подумав, що в кінці фільму треба обов’язково зробити так, щоб текла вода“.
– А що ще писав у листі Кантер? Може давав якісь вказівки щодо фільму?
– Так. Він любив, щоб усе було досконало організовано. Навіть написав, що потрібно поставити пам’ятники отим табуретам на березі кожного з чотирьох океанів.
– І ви збираєтеся це зробити?
– Це буде непросто, потрібні ресурси, але, думаю, ми будемо пробувати.
– Підозрюю, що найважчим моментом у фільмі була для вас заключна сцена? Додавати чи ні?
– Це справді був важкий вибір. Я відтягував його, скільки міг. Сам постріл, звісно, в картину не вставив. Вирішив розбавити цю останню сцену розповідями друзів і побратимів Леоніда. Щоб трохи якось розвантажити її.
Організатор показу фільму у Сан-Франциско Остап Коркуна з організації „MaydanSF“ розповів про враження від фільму:
„Вперше я побачив „Людину з табуретом“ ще в Україні. Пам’ятаю, кілька хвилин після показу я не міг ані говорити, ані рухатися, настільки мене вразила стрічка. Це дуже сильне кіно. Для мене особисто важливо підтримувати український продукт. Ми допомогли цій команді відкрити візи у Сполучені Штати Америки і влаштували сьогоднішній показ. Тішимося, що місцева громада має можливість побачити якісне українське кіно, і тим самим допомогти людям, які його створили, бо фільм цей не є державним замовленням, і всі кошти мистці збирали самотужки, запрошуючи людей долучитися до збору“.
Режисер з командою у США вже два місяці і плянує презентувати стрічку у столиці Каліфорнії – Сакраменто. А в Україні кінокритики назвали фільм „Людина з табуретом“ головною подією року у світі документального кіно.