Серед протестних настроїв українського селянства в період Голодомору 1932-1933 років особливо вражає дитячий чин, що проявився в учнів Шукайводської неповносередньої школи Христинівського району нинішньої Черкащини. На їхніх очах прямо за партами навічно засинали одноклясники, а вони знаходили сили і рішучість ось таким чином заявляти свій протест: ,,Ми – молоді весняні квіти, голодні, босі і роздіті”…
Інші їхні ровесники, як правило, лише спостерігали за жахіттям, що творилося в кожному українському селі: наприклад, мешканець Кодими Одеської области О. Пражина згадував: ,,Ми, діти, голодні, ледве тримаючись на ногах, дивимося, як трьох наших сусідів-однолітків разом з батьком Софронієм Білоусом скидають на підводу і відвозять з дому назавжди”.
А в деяких селах уже не було кому дивитися: у Рожнівці Ічнянського району Чернігівської области ,,діточки померлі лежали в пилюці попід парканами у бур’янах, обліплені мухами”.
Американський журналіст і письменник Вайтінґ Вільямс свої враження з України описував так: ,,Але найстрашніше вражіння, яке я виніс з Росії, зробили діти. Пригадую собі одного хлопчину, якого я бачив у Харкові. Напівнагий, впав він на середині дороги, простягнув свої тонкі, мов бадилля, ноги, не зважаючи вже на небезпеку, що грозила йому від проїзних коліс.
Другий хлопчина – йому могло бути вісім чи 10 років – сидів серед сміття та вигребував пусті скарлупини з яєць, переглядав їх з такою увагою, що серце краялося дивитися. Він мав надію, що все ще найде окрушину поживи…
Цілі ватаги таких диких дітей снується по всіх містах. Живуть і вмирають, як дикі звірята”.
У цій катастрофічній ситуації дочка письменника Володимира Короленка влітку 1933 року звернулася з Полтави до дружини Леніна Надії Крупської: „…пишу Вам, з надією, що Ви повірете мені і, якщо зможете, захочете зробити щонебудь для вимираючих дітей України… Вмирають на вулицях міст, по дорогах, у себе в хатах, сиротіють і вмирають діти, ослаблене населення стає джерелом всяких епідемій…
Я знаю, є погляд: не біда, якщо вимре кілька мільйонів народу, ми маємо його доволі. Відставляючи на сторону жахливий змисл такої заяви, треба зрозуміти, що тепер вимирання не обмежиться кількома мільйонами, що питання є про більше…” (Переклад з російської мови.)
Тож конкретних наслідків Голодомору в освітній сфері УСРР необхідно було чекати вже 1 вересня 1933 року, що й справді обернулися катастрофою. Так, колишній директор однієї з неповносередніх шкіл на Полтавщині Іванюк свідчив, що з 225 учнів на 1 вересня 1932 року навесні 1933 прийшли на заняття тільки 109 дітей.
Красномовно засвідчує про значні втрати учнів Хацьківської неповносередньої школи, що в Смілянському районі нинішньої Черкаської области, потреба в підручниках. Так, на 1932-1933 навчальний рік їх замовляли для першої кляси по 140 комплектів, для другої кляси – по 126, для третьої – по 88, для четвертої – 110. На 1934-1935 навчальний рік Хацьківська семирічна школа замовляла лише 127 букварів. Для другої кляси тільки 94 комплекти, тобто для тих, хто прийшов до школи 1 вересня 1933 року. Для третьої кляси – 83, тобто для тих, хто прийшов до школи вперше 1 вересня 1932 року, а для четвертої (тобто другоклясників 1932-го) – 78.
У цьому селі з понад 300 уродженців 1925 і особливо 1926 років, яким ще не виповнилося 8 років, що вимагалося згідно із тодішнім законодавством про обов’язкову початкову освіту, прямо таки мобілізовували до першої кляси лише 111 дітей.
Приблизно такими ж були результати і в Петриківському районі Дніпропетровської области – там з 1,737 першоклясників 1932 року до другої кляси перейшло тільки 911, з 1,275 другоклясників продовжили навчання в третій лише 749, а з 1,126 третьоклясників у четвертій – 759. Тобто, тільки у трьох клясах початкової школи тільки одного району не дорахувалися 1,719 дітей.
Виникають питання й щодо заповнення початкових кляс приміського Дніпропетровського району, де багато батьків працювало на промислових підприємствах міста, відтак одержували стабільне продовольче забезпечення, що було порятунком для родини. Якщо, скажімо, 1 вересня 1932 року до цих груп прийшло 12,834 дитини, то 30 червня 1933 року, тобто наприкінці навчального року, залишилося тільки 11,214. Різниця – 1,620 школярів. І не могли вони всі перейти на навчання до міських шкіл Дніпропетровська, оскільки початкові кляси там з 1 вересня 1932 року по 30 червня 1933 року зменшилися на 833 учні.
З огляду на таке становище 20 жовтня 1933 року Дніпропетровський обласний відділ народної освіти спішним листом до всіх своїх районних і міських структур звертався з вимогою ,,перевірити згідно списків школярів кожної школи, групи за даними комплектування 1932/33 р. і 1933/34 нав. року, точно на підставі цього виявити відсів, причини його, охопити негайно дітей школою…”. При цьому повідомлялося, що в Запоріжжі недоохоплено школою за пляном 4,000 дітей, в Кривому Розі – 3,000, Дніпропетровську – 2,500, Царекостянтинівському районі – 2,000, Магдалинівському – 1,000, Синельниківському – 800, Новомосковському – 500.
Звертає особливу увагу така обставина: якщо в 1930-1931 навчальному році до першої кляси шкіл УСРР прийшло 1,102,843 учнів, то ця ж кількість за невеликим зменшенням (до 2 відс.) мала навчатися в 1931-1932 навчальному році в другій клясі, в 1932-1933 – в третій, а в 1933-1934 – в четвертій. Однак, як засвідчує довідник ,,Освіта на Україні”, вчилося тоді в четвертій клясі тільки 674,311 учнів, а не принаймні 1 млн. Таким чином втрати першоклясників 1930, а четвертоклясників 1934 становили понад 325 тис.!
Зрештою, якщо вірити офіційній статистиці, що у вересні 1933 року до початкових кляс прийшло 3,281,300 дітей (у тому числі й сотні тисяч 1926 року народження), то чому їх було тоді не 4,019,600, як планувалося ще на початку 1932 року, коли статистики освіти не розраховували на втрати від Голодомору? Навіть у випадку зі штучним залученням сотень тисяч семирічних дітей до школи постає чітко питання: а де ще принаймні 738,300 дітей, тобто майже по 200 тис. на вікову групу?
У згаданому довіднику ,,Освіта на Україні в цифрах”, де зазначалося, що в 1933-1934 навчальному році в початкових клясах навчалося 3,193,186 дітей, у 1934-1935 – 3,305,353, 1935-1936 – 3,367,867, даних про кількість учнів початкових кляс у 1932-1933 навчальному році немає. Немає їх чомусь і в доповідній до ЦК КП (б) У і Раднаркому УРСР від 29 січня 1939 року, в якій начальник управління народногосподарського обліку УРСР В. Рябічко дає такі цифри щодо заповнености початкових кляс (див. таблицю 1).
Зрозуміло, це сталося цілком прогнозовано, аби не можна було порівняти показники 1932 і 1933 років, що засвідчило б про величезні втрати дітей, а відтак і українського населення в цілому. Відтак аж донині проблема кількости їхніх втрат не поставала з огляду на недостатність необхідних статистичних даних.
Однак, на нашу думку, можливість підрахувати втрати дітей дошкільних і шкільних груп у 1932-1933 роках є через дані прийому до перших кляс після 1933 року. Наприклад, ця статистика, що збереглася в Державному архіві Київської области, в порівнянні з кількістю народження відповідних попередніх років повністю спростовує наведені райдужні дані, якими хвалилася більшовицька влада в середині 1930-их років.
Особливо промовисто про це свідчать матеріяли з Оратівського району теперішньої Вінницької области про початкову школу 1935-1936 навчального року. Щоб побачити реальні втрат у початкових (п), неповносередніх (нс) і середніх (с) школах даного району, необхідно звертати увагу в першу чергу не на загальну кількість прийнятих, а коли йдеться, скажімо, про першоклясників, то порівнювати дані про народжених у 1927 році з цифрою 8-річних дітей, бо це саме вони мали вперше сісти за парти. Коли ж ідеться про другоклясників (1926 р. н.), третьоклясників (1925) і чотириклясників (1924), то цифра буде дещо неточною, бо із збережених архівних документів невідомо, скільки їх залишилося на другий рік.
У той же час ця таблиця показує, попри неповні дані про народження в окремих селах (*) чи їх відсутність (–), про дуже великі втрати дітей. Так, у вересні 1935 року в Балабанівці до перших кляс початкової й неповносередньої шкіл прийшло тільки 72 учні зі 172, народжених у 1927, у Підвисочанській неповносередній – 36 із 105, а в Казимирівській початковій зовсім не набрали першої кляси, хоч вісім років перед тим тут народилося 24 дитини і залишалися друга, третя і четверта кляси. Зрештою, відсів першоклясників у цілому по району в середньому також сягає половини від народжених (див. таблицю 2).
Подібна картина спостерігалася і в школах сусіднього, Плисківського району, де станом на 15 вересня 1935 року в усіх школах катастрофічно не вистачало першоклясників, а в Долотецькій початковій їх узагалі не набрали. Промовистим є також порівняння кількости учнів початкових кляс цих шкіл (без плисківських, дані про яких відсутні в архівах) 1935 з 1933 – вони свідчать, що старші діти краще пережили Голодомор (див. таблицю 3).
Тим часом Москва, продовжуючи поширювати дезінформацію про становище в СРСР, особливо наполягала на збільшенні приросту населення за рахунок дітей. Зокрема, у матеріялах до чергового перепису населення, який мав відбутися на початку 1937 року, зазначалося: „Перепис населення з 1937 року, без сумніву, покаже значну зміну вікового складу, особливо збільшення пропорції дітей, пов’язане з великим річним приростом населення в СССР”. (Переклад з російської мови.) Однак проблема некомплектности перших кляс набула особливої гостроти вже 1938 року: 434 сільські школи України не набрали учнів до них, бо не виявилося по 10 дітей 1930 року народження у відповідних населених пунктах, що могло давати підставу для відкриття прийому за тодішніх умов. У 30 районах Чернігівської области в 99 початкових школах узагалі не було перших кляс у зв’язку з цим.
Картина з наповненням початкових кляс у наступному, 1939 році яскраво ілюструється даними Переяславського району на Київщині. Тут навіть у самому райцентрі три школи змогли зібрати до першої кляси тільки 102 учні з народжених у 1931 році 210 дітей. А що стосується сіл, то в більшості з них – заледве третину тих, хто мав би сісти тоді вперше за шкільну парту (див. таблицю 4).
Як вижили народжені в 1932 році, тобто найменш зміцнілі перед суворим життєвим випробуванням Голодомором, наочно переконують матеріяли з Баришівського району Київської области (див. таблицю 5).
Подібна ситуація виникла 1940 року і в колишньому Іркліївському районі Полтавської области, який входить тепер до складу Чорнобаївського на Черкащині, хоч у документах відсутні дані про вік першоклясників (див. таблицю 6).
Отже, картина з наповненням перших кляс сільських загальноосвітніх шкіл України після 1933 року складається майже скрізь однаковою – 30-40 відс. дітей, народжених у 1924-1932 роках в УСРР, не сіли за парти. Якщо врахувати, що за 1924-1932 роки на світ появилося близько 10 млн. осіб (скажімо, тільки 1927 – 1,184,400, 1928 – 1,139,300, 1929 – 1,080,000, 1930 – 1,023,000, 1931 – 975,300, 1932 – 782,000 – цей приріст відбувався головним чином за рахунок села), то цілком вірогідним є втрата у 1932-1933 роках щонайменше 3 млн. першоклясників і майбутніх школярів початкових кляс. А якщо додати до цих жертв Голодомору і тих, хто в 1933 належав до середнього і старшого шкільного віку, то матимемо ще мінімум 1.5 млн. жертв.
Виходячи з того, що втрати тільки дітей дошкільного і шкільного віку становили щонайменше 3.5 млн. осіб, вважаємо цілком реальним, що мінімум 7 млн. населення УСРР стали жертвами Голодомору-геноциду 1932-1933 років.
Володимир Сергійчук, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, доктор історичних наук.