Перше число газети „Українські Вісті“ вийшло 19 листопада 1945 року на восьми сторінках в українському таборі в Райнгард-казармах в Новому Ульмі‚ Німеччина. Директором видавництва й адміністратором часопису був полковник Кирило Дацько, а редакційну колеґію творили Юрій Горліс-Горський, Олекса Гай-Головко, Олександер Зозуля та Павло Маляр.
Кожний з них мав за чергою редаґувати одне число газети. Але після четвертого числа дальші числа циклостилеві редаґував у більшості П. Маляр. В 1946 році „Українські Вісті“ почали появлятися друкарським способом. Газета подавала, що її видає Спілка українських письменників та журналістів в Новім Ульмі, а редагує колеґія.
Незавидна доля була, зараз по закінченні Другої світової війни, людей з східніх та центральних областей України. СРСР прикладав усі старання‚ щоб їх якнайскорше забрати на „родіну“, щоб вони не встигли поширити на увесь світ, що ці „визволителі“ з Кремля не є кращими від Адольфа Гітлера та його компанії. Не дуже прихильно поставилися до людей, що видавали „Українські Вісті“, середовища, що вважали себе українцями й патріотами. Почали робити різні перешкоди, доноси, ширити залякування та шантаж. В „Українських Вістях“ ч. 36 за 19 вересня 1946 року поміщено постанову загальних зборів Спілки письменників і журналістів в Новому Ульмі у восьми пунктах. Деякі з них не зашкодить подати:
„Спілка Українських письменників і журналістів в Новому Ульмі подає до відома української громадськости на еміґрації таке: довший час деякі елементи ведуть в провокаційний спосіб публічне плямування часопису „Українські Вісті“ і співпрацівників його редакції, поширюючи чутки, що цей часопис нібито є „комуністичний“, виходить на „більшовицькі гроші“ і т. д. В цій справі до редакції надходять листи і усні запитання, рівно ж і протести проти наклепів.
Довший час ведеться переслідування часопису „Українські Вісті“ в спосіб самочинної заборони продавати його в інших українських таборах, в спосіб спалювання накладу часопису по таборах, в спосіб шантажування поширювачів часопису та співпрацівників редакції, публічне шельмування‚ побиття, доноси радянським чинникам з метою видати співробітників редакції репатріяційній комісії, що мало місце 17 вересня 1946 року в таборі Новий Ульм.
Спілка українських письменників і журналістів в Новому Ульмі заявляє, що часопис „Українські Вісті“ є органом демократичним, національно-українським і працівники його громадсько-відповідальні люди ніколи нічого спільного з більшовизмом не мали і не мають, а навпаки, були переслідувані більшовизмом“.
В цьому числі вже обіч напису, що газету редаґує колеґія, подано, що начальним редактором є Іван Багряний. Окрім І. Багряного, в 1946-1950 роки, коли ще українці не виїздили за океан, в редакції „Українських Вістей“ працювали як редактори певних відділів П. Маляр, О. Зозуля, Анатолій Гак (Мартин Задека), Дмитро Нитченко, Анатолій Юриняк, Андрій Ромашко та Андрій Глинін. Головними відповідальними редакторами газети впродовж 55 років були П. Маляр (1945), І. Багряний (1946-1947, 1954,1957-1962), Юрій Дивнич-Лавриненко (1948), Михайло Воскобійник (1949), А. Ромашко (1950-1953), Віталій Бендер (1955-1956), А. Глинін (1963-1974) та Федір Гаєнко (1975-1978).
В серпні 1978 року „Українські Вісті“ перенесено з Німеччини до США‚ в Дітройт‚ і редактором з того часу аж до початку 1994 року був Михайло Смик. Обов’язки головного редактора‚ починаючи з 1950-их років, з року в рік тяжчали. Зменшувалася кількість працівників у видавництві і головний редактор був єдиним редактором газети. В силу обставин він мусів виконувати багато додаткових зобов’язань: вести коресподенцію з дописувачами й читачами, поправляти мову, робити коректу газети та турбуватися за фінанси видавництва.
Щоб поправити фінансові справи газети‚ у 1975 році створено Фундацію ім. І. Багряного. Коли Україна стала незалежною державою‚ Фундація запросила на допомогу М. Смикові молодого журналіста газети „Літературна Україна“ Сергія Козака, який допомагав редакторові. У1994-2000 роках газету редаґував С. Козак.
Фінансова сторона більшости українських видань та публікацій, в різні роки, в Україні чи за її межами, не була рожева. Ми часто чуємо нарікання, що старші віком відходять в інший світ, а молодь не цікавиться своєю пресою. В роки перед Першою світовою війною та й в роки Визвольної боротьби України нарікали й жалілися на це саме і Євген Чикаленко, Іван Франко, Борис Грінченко, Симон Петлюра, Володимир Винниченко й багато інших, які були редакторами або видавцями газет чи журналів. Наші видання, колись і тепер, існували завдяки пожертвам невеликої кількости громадян. Доля „Українських Вістей“ не була винятком. Після розселення українців по різних континентах та державах, зацікавлення українською книгою, газетою та політикою постійно зменшувалося.
І. Багряний дуже турбувався за дальшу долю „Українських Вістей“. До Данила Завертайла в Чикаґо, який був поширювачем його книг та газети, 17 серпня 1962 року він писав: „Українські вісті“, спасибі Вам усім, на цей раз вирятували! Живем знову якийсь час. Я думаю, що тепер „УВ“ перетягнуть через наступний рік до літа, тобто до чергової скрути. Трудно це все. І від дня до дня трудніше, але не хочеться ж здаватися! Знаю, що люди потомилися з тими збірками, що все те остогидло, що треба б уже дати людям спочити‚ але якось не хочеться щоб „УВ“ вмерли при мені, щоб я те бачив. Нехай уже після мене. Хоч я не вірю, щоб вони так просто вмерли, їй-бо! Це ж душа нашої еміґрації. її совість, її живчик. І тому вони ніяк не вмруть. Чи може, я дурю сам себе? Але досі я був саме того певен“.
Така невесела доля „Українських Вістей“ була за життя І. Багряного, який помер 1963 року. Мимо всіх труднощів газета – бастіон українських демократів, проіснувала 55 років.
Коли Україна стала незалежною державою‚ в якій натворилось багато різних партій, то в травні 2000 року відбувся з’їзд Української Демократично-Республіканської Партії (УДРП), яка раніше багато років називалася Українська Ревоційно-Демократична Партія (УРДП), на якому вирішено припинити діяльність партії й рівночасно припинити видавання газети „Українські Вісті“, а читачам її запропонували стати передплатниками й читачами „Свободи“‚ найстарішої української газети в світі. Українському Народному Союзі й редакції „Свобода“ вислано листа з пропозицією збільшити число читачів їх газети.
В листі від президента Українського Народнього Союзу Уляни Дячук сказано: „Я жалію, що корчиться українська преса на поселеннях, проіснувавши понад пів століття у невідрадних обставинах. Завдяки відданим засновникам і підтримці великого круга її подвижників Ваша газета „Українські Вісті“ виконувала гідно своє завдання. Розумію Вашу теперішню ситуацію, бо і „Свобода“ бореться за кожного передплатника та мусить більше наполягати на оголошеннях, щоб забезпечити своє існування. Український Народний Союз вдячний, що Ваша Фундація ім. Івана Багряного рекомендує читачам „Українські Вісті“ стати передплатниками „Свободи“. Ми готові заохотити Ваших передплатників одержувати „Свободу“, але щоб це виконати в час, просимо переслати нам чим скорше адресар передплатнків, щоб наші працівники могли перевірити їх з адресарем „Свободи“ та внести тих, які не одержували „Свободу“. Запевняю Вас, що Фундація ім. Івана Багряного буде мати раз у місяць сторінку у „Свободі“, щоб поміщувати інформацію про свою діяльність“.
Від того часу Фундація фінансово допомагає газетам, журналам та видавництвам України та видає різні книжки, які не могли появитися за комуністичної влади.