Архиєпископ Борис Ґудзяк, Mитрополит для українців-католиків в США, президент Українського Католицького Унівeрситету у Львові, 23 серпня надіслав до „Свободи“ вміщені нижче роздуми з нагоди Дня Незалежности України
Mитрополит Борис Ґудзяк
Створені на образ і подобу Божу, ми, люди, покликані бути вільними. Вільними як люди і спільноти, вільними як народи та країни.
Cвобода є Божою волею. Cвобода є Божим даром. Однак, так було у минулому і залишається досі, що для того, щоб отримати і зберегти цей дар, треба боротися. Часом ця боротьба є титанічною та трагічною, бо існують ті, хто зловживає своєю свободою і владою, щоб панувати та кривдити інших. Так буває у родинах, у спільнотах, і навіть у Церквах. У сучасному світі найбільше спустошення людству завдали ті, хто порушував свободу і гідність народів та держав, заперечуючи їхнє право на власну віру, культуру, мову, самовизначення. Заперечуючи саме право на існування. Терорами, етнічними чистками і навіть геноцидами, вони цинічно та безжально відбирали дар свободи, щоб поневолити та контролювати. У ХХ ст. Україна була епіцентром насилля та тиранії, від яких страждали різні національні та релігійні спільноти: українці, поляки, євреї, кримські татари, роми.
28 років тому, після століть чужоземного панування, Україна здобула національну незалежність. Кожен українець, достатньо дорослий, щоб пам’ятати, мабуть, пригадує піднесення серпня 1991 року. Пригадуєте, де саме ви були у ці дні? У час путчу і проголошення Незалежности України я був в Кембриджі, дописуючи другий розділ своєї дисертації. Це було довге спекотне літо. Я все ще живо пам’ятаю кадри повалення у Москві пам’ятника Феліксові Дзержинському. Організатор червоного терору повис на крані. Ми ж „зависли“ на новинах: радісні телефонні дзвінки, фотографії величезного жовто-блакитного прапора, який внесли у залю засідань Верховної Ради. Я був настільки піднесений, що не міг сидіти на місці і побіг – та ні, полетів! – вздовж Чарльз Рівер. Після стількох років і страждань… СВОБОДА!
Мій народ нарешті вільний! Наша Церква вільна. Наша мова стала повноправною. Українська культура процвітатиме. Геноцидальна історія нарешті завершилася!
І так, і ні… адже і зараз в Україні триває війна… війна за свободу.
Проте, наша свобода реальна. Можливо, не ідеальна, не досконала, не повна. Стан економіки та соціяльної справедливости далекий від бажаного. Тихий деспотизм пронизує судову систему. Корупція, особисті та спільнотні помилки і недоліки поневолюють. Скільки українців є рабами алькоголю, жертвами домашнього насильства. Скільки насилля зазнають діти. А ще більше людей страждають через бідність, погану систему охорони здоров’я, депресії та спричинений війною пост-травматичний розлад. Держава та суспільство потребують реформ. Нам усім необхідне навернення, щоб ми могли захистити бідних, марґіналізованих, неповносправних, старих та ненароджених – від Карпат до Донбасу, від Чорнобиля до Ялти. Немає геноциду, але стільки людей покидають Україну – не з власної волі, а з необхідности.
Та все ж, жодна людина при здоровому глузді не стане заперечувати, що наш поступ у свободі реальний. Українці, не зважаючи на те, що все ще гинуть, захищаючи свою волю, насолоджуються нею як ніколи досі. Як ніколи досі ми вільні бути собою. Ми можемо подорожувати: поїхати зі своєї країни і повернутися. Без страху репресій і сорому можемо говорити і писати українською мовою. Ніколи не друкували стільки українських книжок, ніколи раніше українська культура не була такою різною і живою: література і мистецтво, музика і фільми, ґлобальна присутність в інтернеті. Свобода совісти і віросповідання безпрецедентні. Православні отримали автокефалію, греко-католики – ще вчора заборонені і загнані у катакомби – сьогодні присутні у кожному куточку країни та надихають столицю. Якщо дивитися ґлобально, то Україна єдина країна, крім Ізраїля, де президентом і головою уряду є політики єврейського походження. Кримські татари, тікаючи від окупаційного режиму, який тероризує їхній дім, знаходять притулок у Львові та Києві. Навіть волелюбні російські демократи міґрують до України, щоб тут жити і проповідувати свободи, відібрані у них на батьківщині.
Свобода стосується на лише ідентичности, культури та сфери духа. Ніколи раніше для українців не було стільки професійних та економічних можливостей. Ніколи не було стільки українських університетів, стільки нагод для росту. Ніколи побут українців не був наскільки багатим. Ми ніколи не могли так беззастережно комунікувати та творити. Ми не могли так вільно обирати своїх представників. Це було немислимо у час здобуття незалежности, але зараз Україна є серед лідерів у сфері інформаційної технології. Продовжує зростати наша ґльобальна присутність і вплив. Країна і світ ніколи не були такими українськими.
З вдячністю ми згадуємо тих, хто був і є готовий віддати життя за нашу волю і гідність. Ми дякуємо також тим, хто прийняв свідоме рішення жити вільно, та надихає інших цінувати свою свободу.
Багато українців сьогодні задаються питанням: „Що ми повинні робити?“. Насамперед, не розпорошуймося: кожен з нас має намагатися чинити правильно завжди і всюди. Ми повинні навчати інших свободи своїм прикладом відповідальности. Отримуючи надхнення від найкраших, ми маємо піднімати тих, хто на низині, хто принижує свою гідність, хто тікає від відповідальности і приймає як належне свободу, здобуту високою ціною. Цей виклик не лише український. США – колиска сучасної демократії – та й інші країни також не завжди вміють спільно працювати заради необхідної зміни.
Сьогоді ми святкуємо незалежність від зла та гніту, від тих, хто вбиває тіло і душу, вихолощує історію та колонізує майбутнє. Проте наше свято не „проти“, не „від“. Незалежність – це позитивний вибір. Це не просто відділення чи відчуження. Ми не можемо позбутися залежности одне від одного. Ми не можемо „звільнитися“ від свободи, принципів, цінностей. Віддалення від Бога лежало в основі ідеології кожного геноциду ХХ століття. Ми повинні триматися правди, хай там що. Україна показала, що свобода здобувається великою ціною. Ми вдячні тим, хто віддав усе. І усвідомлюємо, що відповідальність за майбутнє не лише за героями, але за кожним з нас.
Сьогодні багато українців на лінії зіткнення, у збіднілих селах та безіменних містах живуть у депресії, страху та тривозі. На це є багато причин: війна, окупація, знущання зі сторони ворога, бідність та корумпованість своїх, відчуження у містах, поділи у родинах, недовіра у особистих стосунках. Кожен може знайти виправдання, чому він втрачає надію чи сходить з дороги паломництва від страху до гідности. Проте, для всіх нас День Незалежности є передусім закликом до дії, до пошуку відповіді на виклики, що стоять перед нами. Ніхто не може бути вільним, відмовляючись від боротьби, сидячи, склавши лапки, не роблячи нічого. Свобода передбачає любов, служіння і відповідальність.
Тоді, 1991 року, з берегів Чарльз Рівер, я побіг, полетів, до України. Яким великим даром було брати участь у творенні нового суспільства, народженні нової країни. З якою радістю я долучався до позитивних перемін, що відбувалися протягом 28 років. Наскільки я пишаюся тим, що сім випускників Українського Католицького Університету стали членами нового парляменту. Як я молюся, щоб вони і їхні колеґи чинили правильно.
Тепер, повернувшись знову до США, молюся разом з американцями і українцями, щоб ми були здатні зрозуміти, що Божа благодать є основою і структурою нашої свободи. Святкую в Філядельфії, колисці сучасної демократії, трибуні, з якої була проголошена американська незалежність, першій столиці США. Буду з вами, дорогі мої українці, духом, ділом і радістю. Нехай Дзвін Незалежности, що пробив тут, у Філядельфії, звучить від країни до країни, від серця до серця.
Нехай вдячність за дар свободи зміцнює нашу віру і відвагу. Нехай свідчення тих, хто віддає своє життя за волю, і тих, хто має сміливість жити вільно, буде для нас прикладом. Обіймімося як браття і сестри, розділяючи радість і мир, який дає справжня свобода. Будьмо!