Якби хтось поклав собі за мету об’єктивно дослідити співвідношення правого і лівого спектрів в українській політиці після відновлення незалежної української держави у 1991 році і донині‚ він був би дуже здивований‚ що між цими двома світоглядно-психологічними крилами відсутня навіть найменша рівновага. Й коли лівизну легко ілюструвати масою конкретних прикладів з політичного і соціяльно-економічного життя українського суспільства‚ то правизна перебуває переважно в сфері теоретизування‚ безвідносних до реальности ідей і при цьому пов’язана з низкою застережень‚ особливо коли йдеться про спроби втілення цих ідей.
Можна сказати‚ що наші часи вже не залишають місця для правої практики‚ весь людський простір‚ зовнішній і мисленнєвий‚ захопила лівизна‚ свідома чи неусвідомлювана‚ інерційна‚ а це означає‚ що птах з одним крилом може тільки падати‚ а не летіти.
Походження обидвох понять політологи пояснюють історичною оказією: під час Великої французької революції прихильники короля сиділи в Національній асамблеї справа‚ а революціонери – зліва від голови асамблеї.
Насправді то не була випадковість‚ і поділ постав з набагато давніших і чисто емпіричних мотивацій: наша права рука дає‚ ліва – бере. Одначе‚ ця протилежність має також сакральний вимір – згадаймо візію апостола Матвія: коли вдруге прийде Син Людський‚ то перед ним зберуться всі народи‚ і Він відділить одних людей від інших‚ як пастух відділяє овець від козлів. І поставить Він овець праворуч від себе‚ а козлів ліворуч.
Звідси легше можемо зрозуміти несумісні сенси політичної правизни і лівизни: перша – це вибір тих‚ хто має що давати‚ бо вимагає від себе‚ а не від інших‚ хто‚ не бажаючи стати безпорадною піщинкою під „лівим“ вітром‚ щезнути в потоці зовнішнього „проґресу“‚ зберігає вірність своєму глибинному „я“ ‚ вірність надматеріяльним цінностям‚ котрі осягаються не софістичним росудком‚ а живим‚ відкритим до минулого‚ до незабутих предків серцем.
Тим часом лівизна‚ ототожнюючи себе з безперервним розвитком‚ з рухом‚ нездатна збагнути‚ що цей рух насправді не керований нею‚ а має власну‚ непідвладну людству логіку плину‚ власну мету‚ незрозумілу нам і тим небезпечну.
До теми „ліве-праве“ в новітній українській історії мене підштовхнула давня‚ 2000 року‚ стаття Юрія Шухевича „Де ви бачили націоналістів в Україні?“ в журналі „Політика і Культура“. Ця людина сьогодні – одна з уже‚ на жаль‚ небагатьох‚ для якої належність до правої політичної сили була не світоглядною тільки‚ а самим змістом щоденного життя‚ змістом чотирьох десятиліть неволі в радянських тюрмах і концтаборах. І залишається змістом його нинішньої діяльности у Верховній Раді.
Отже‚ у згаданій статті цей знаменитий автор‚ син Головного командира Української Повстанської Армії Романа Шухевича‚ стверджує‚ що правий спектр в українській політиці останньої чверти сторіччя взагалі відсутній‚ і „національна демократія“ є вигадкою‚ лукавим мітом‚ покликаним заспокоїти національно свідому частину українського суспільства.
Ю. Шухевич добре пояснює російське походження українського дисиденства з його щирим бажанням поліпшити ту несправедливу державну систему‚ котра‚ в принципі бувши нездатною до поліпшення‚ діяла за правилом: щоб перемогти будь-який антирадянський спротив‚ належить його очолити. Так в Народний Рух України масово вступали комуністи‚ й таким чином Москва цілком безпечно випускала „пару з котла“.
„Ми ходили на віча‚ кричали „Слава!“‚ „Ганьба!“‚ співали пісень‚ розмахували жовто-блакитними прапорами‚ а тим часом антиукраїнці прибирали до своїх рук майно‚ фінанси і дійсну владу…“‚ – пише Ю. Шухевич і нагадує‚ як і ліва‚ і нібито права рука Верховної Ради голосували за ядерне роззброєння України.
Й такий висновок: „З кожним днем становище титульної нації стає все важчим і важчим…“.
У висліді двох революцій‚ Помаранчевої і Революції Гідности‚ котрі стали мовби продовженням національно-визвольної боротьби‚ Україна змінилася. Справді? Хтось може це довести‚ посилаючись на те‚ що в сьогоднішній Україні праве політичне крило сильне‚ як ніколи раніше?
Але в пореволюційний парлямент не ввійшла „Свобода“‚ єдина в Україні партія з правою ідеологією.
Але невдовзі після революції розпався „Правий сектор“‚ попри великі надії на здобуту ним на Майдані популярність.
Але добровольчі батальйони‚ гордість і слава України‚ та права сила‚ що грудьми захистила Україну від московського завойовника‚ виявилася‚ не маючи загальноукраїнського ідейного керівництва‚ беззахисною і врешті скомпрометованою власною владою‚ боягузливою і безідейною.
Сьогодні українська правизна полягає в „Національному корпусі“ Андрія Білецького і відбрунькованих від корпусу „Національних дружинах“‚ які 28 січня в Києві присягнули „на вірність українському народові“. Як і слід було очікувати‚ засоби масової інформації Европи та США зареаґували на цю подію звичним упередженням супроти цієї відверто правої формації‚ назвавши її – ще не маючи на це підстав – нацистською і порівнюючи з молодіжними маршами в Німеччиині 1930-их років.
Для підкореного лівизною світу праві погляди‚ а тим більше правий чин‚ – це не тільки анахронізм‚ але й щось шкідливе й вороже. Те‚ що „Національний корпус“ є симетричною відповіддю на небезпечну активність антиукраїнських сил в Україні‚ а також на все маштабнішу кримінальну злочинність‚ з якою держава неспроможна дати ради‚ на ліберальному Заході нема кому побачити.
Що все може розвиватися в межах розумного і законного‚ – про це говорить героїзм „Національного корпусу“‚ коли він ще як Добровольчий полк „Азов“ оборонив Маріюпіль від загарбання московськими бандами.
В кожнім разі‚ Голова Національної поліції Сергій Князєв у присязі „Національних дружин“ небезпеки не вбачає‚ оскільки „вони мають визначені законом повноваження і можливості“.
Є ще одна обнадійлива обставина: депутата Верховної Ради А. Білецького‚ колишнього бойового командира „Азову“‚ аж ніяк не можна запідозрити в політичному авантюризмі. Швидше за все‚ діяльність „Національних дружин“ має своєю метою завоювання довіри в суспільстві – до тієї міри‚ щоб це допомогло „Національному корпусові“ ввійти в наступний парлямент.
Цей унікальний своєю політичною перспективністю феномен української правизни добре аналізує головний редактор інтернетвидання „Цензор.net“ і військовий експерт Юрій Бутусов:
„Влада в Україні не створює проєктів, які б мобілізували суспільство. Навпаки, всі стратегії Президента Порошенка, коаліції „Бльоку Петра Порошенка й „Народного фронту“ у парляменті мають демобілізуючий соціяльний характер. Влада не намагається дати суспільству ціль, стратегію й не створює структур для досягнення поставлених завдань. Правлячі партії не ведуть організованої мобілізуючої роботи, перетворившись на структури вирішення питань і допоміжні апарати забезпечення поточної діяльности держструктур. Занадто багато проблем і несправедливости вже не вирішують у нашій країні ані поліція, ані прокуратура, ані суд. І тому не слід дивуватися, що там, де затребувані швидкі рішення, виникає попит на тих, хто ці рішення здатен приймати й виконувати.
У цих умовах мобілізуючі проєкти створюють ті, хто розуміє, що влада — це не функція, влада — це ідея. Ця ідея комусь нагадує фашизм, комусь — націоналізм, комусь — екстремізм, комусь — патріотизм. Враження можуть бути різні. Але тенденція одна — невелика згуртована й мотивована група людей може самою своєю мовчазною присутністю диктувати порядок денний в одній слабкій міській раді. Безліч таких згуртованих і мотивованих груп зможуть диктувати порядок денний і всій слабкій державі“.
А слабкою вона буде доти‚ доки не стане на твердий національний ґрунт. То мусить же знайтися сила‚ здатна відчути цей ґрунт під ногами. От тільки знайшовши його‚ не варто надто високо підстрибувати від радости‚ щоб‚ бува‚ ніхто не встиг висмикнути цей спасенний ґрунт з-під ніг. В кожнім разі‚ на велике сприяння з боку „ліберально-демократичного світу“ чекати не варто.
Ю. Шухевич – сердечно вітаємо цю видатну людину з 85-річчям‚ котре припадає на березень цього року! – у тій своїй спокійній і мудрій статті згадує‚ як Захід „переконував нас не виходити з Совєтського Союзу‚ а коли це вже сталося‚ висунув певні умови визнання України‚ й однією з умов було не допустити до влади націоналістів“.
То‚ може‚ настав час таки спробувати?