Звернення Ініціятивної групи ,,Першого грудня” oпубліковане 22 березня.
У попередніх наших зверненнях ми зосереджували увагу на відповідальності влади. Ми намагались остерегти наших керманичів перед спокусою надмірної централізації влади в одних руках, що є насправді рудиментом російської концепції влади. Бо саме там, кажучи словами одного з російських опозиціонерів, „послаблення політичної позиції хазяїна прирівнюється до спроби дезінтеґрації країни”.
Сьогодні настав час поставити у фокус нашої тривоги відповідальність самого українського суспільства. Адже в ньому також нуртують давні хвороби, які не раз уже ставали причиною наших національних поразок.
На наших очах відбувається чергова національна драма, яка, здавалося б, уже ніколи не мала повторитися. Йдеться про неспроможність нашого суспільства втілити в життя позитивні здобутки своїх повстань. Упродовж кількох десятиліть Україна пережила три переможні революції – Революцію на ґраніті, Помаранчеву та Революцію Гідности. Завдяки їм було досягнуто подвійної мети: не лише уневажнено кремлівські сценарії переведення України на російську орбіту, а й відкрито перспективи цивілізованого, европейського розвитку нашої держави. Відтак народ мав засвідчити, що він гідний своєї державности.
Що маємо натомість? Здобутки наших майданних перемог щоразу розтринькуються – і то не лише власть імущими. На зміну натхненним Майданам, що були породжені неповторним народним поривом, прийшли не завжди зрозумілі акції, спляновані й учинені не дуже прозорими й не дуже вартими довіри політичними центрами. І кожного разу бачимо намагання організувати черговий протестний ,,майдан”, кожного разу ватажки прагнуть підняти народ на повстання, проте не дають собі труду роз’яснити, хто візьме владу після падіння нинішньої, а головне – під яку програму цю нову владу буде використано. Руїнницькі тенденції вочевидь переважають над тенденціями будівничими.
Проте нинішня Україна – це не острівна Запорозька Січ ХVII-ХVIII ст., а велика держава ХХI ст. в центрі Европи. Майдани реалізували право народу не допустити злочинних сценаріїв, але через майдани не можна стабільно керувати державою! Майдани не є інструментами демократії – вони є лише свідченням, що демократичний розвиток у державі пробуксовує. Народ, який знає ціну власній державності, має так організувати життя в суспільстві, щоб майдани стали непотрібними і були замінені добре організованими референдумами.
Боляче спостерігати, як девальвується сама назва „Майдан”, освячена жертвою Небесної сотні. Зловживання цією назвою творить бляклі іменні ,,майдани”, а головне – живить героїчний патос безладдя. Тому щораз помітнішими стають ,,месники” в балаклавах, які буцімто покликані ,,навести лад”, проте натомість трощать шибки й двері в судах і банках, можуть кинути таку-сяку ґранату, але передусім сіють довкола вірус насильства. Як наслідок – шириться дух руїнництва й охлократії. Чи ж дивно, що на цьому тлі вже з’явилися заклики до військового перевороту?
Звичайно, киплять пристрастями наші рідні українські уми і серця. Але чи так уже важко відгадати, що бензину в це багаття щедро підливає Росія? Чому ми як народ спроможні були не допустити успішного втілення геополітичних сценаріїв Кремля знову поневолити Україну, проте, схоже, виявляємося безсилими перед руїнницьким сценарієм розвалу країни зсередини, який обертається роздержавленням української держави й нахабним ґвалтуванням її, неповнолітньої?
Зберігати державу і сприяти її розбудові – наша головна мета. Не допустити стихійної чи й інспірованої гіпер-анархії – наше з вами громадянське завдання. Проте передусім слід замислитись над тим, у чому лежить коріння проблеми. На нашу думку, причиною такої героїзації руїни є, звичайно ж, критично низька політична культура суспільства та його схиблена історична пам’ять. Дається взнаки засилля шукачів дешевої слави й авантюристів. Проте чи не найважливішими причинами є відсутність або нерозвиненість самоврядування, неможливість для людини чи групи людей вирішувати свої проблеми у звичному законному порядку, параліч законности взагалі. В таких умовах громада деґрадує до натовпу (або ж ніколи так і не виростає над рівнем натовпу) і стає неспроможною до продуманої раціональної дії. А за умов економічної скрути й суспільної дезорганізації та депресії лише вибуховий бунт здається виходом із безвиході. На цьому й паразитують далекоглядні ненависники України, одверті й приховані.
Тут є що сказати і соціологам, і психологам, і публіцистам. Про це треба говорити не лише із владою, а й зі суспільством, з різними його верствами. З великими тисячами тих, хто називає себе активістами. Із чотирмастами з лишком народними депутатами. З десятками й десятками тисяч депутатів різних рівнів, мерів міст, голів селищ. Це ж та величезна армія, яка й має забезпечити структуру самоврядування. І має відповідати за неї.
Тому ми й ініціюємо розмову про цю суспільну проблему, про колективну й індивідуальну відповідальність тих, кого обрано чи поставлено ,,кербудами” низових структур громадянського самоврядування. Про культивування їхньої ролі й відповідальности, про процедуру постійного екзаменування їх конкретною громадою. Про відповідальність низових народних ватажків, яким, перш ніж оголошувати ,,похід на Київ”, варто було б навчитися грамотної державницької роботи та вміння облаштовувати життя у своєму малому довкіллі. Адже проблеми ,,вгорі” – це лише екстракт того безладу, з яким ми миримося ,,внизу”.
Всі ці зболені міркування не є нашим запереченням права суспільства на громадянський протест – вони є лише запереченням його права на громадянську глупоту. Не є вони й ознакою нашої сліпоти, бо ми бачимо й ,,острівки” позитивних здобутків. Занепадництво і тотальна зневіра не є нашою позицією. Адже країна поволі виходить із тоталітарної травми й набуває нових ознак.
Але в тому то й річ, що всі ці позитивні тенденції можуть занепасти, якщо їх не висвітлювати та не пропаґувати і якщо гору візьмуть руїнницькі інстинкти, вправно маніпульовані нашими недругами. Щирість намірів багатьох протестувальників не є ґарантією правильности їхніх дій. Недарма ж народ запримітив, що часом добрими намірами дорога до пекла встелена.
Звідси й наша осторога: не ,,промайданьмо” України! Будьмо обачні й не впишімо себе в історію руйначами української державности!
Учасники Ініціятивної групи ,,Першого грудня”:
В’ячеслав Брюховецький, Іван Дзюба, Євген Захаров, Йосип Зісельс, Мирослав Маринович, Володимир Панченко, Всеволод Речицький, Вадим Скуратівський, Юрій Щербак, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків.