Благородне завдання перейменувати топоніми, аби змінювалася національна свідомість людей, постало перед Україною відразу після набуття незалежности. Але на практиці усе відбувається складно. Про це причому голова топонімічної комісії Черкас, доктор історичних наук, професор Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького Віталій Масненко розповів журналістці Галині Компанієць.
Топонімічні комісії почали працювати з початку 1990-их років, але спершу до їх складу входило чимало людей, які представляли „вчорашній день історії“. Після 2010 року ситуація трохи змінилася, однак на той час із комуністами об’єдналися реґіонали і знову все робилося з надзвичайними потугами.
У Черкасах тоді назви 11 вулиць кричущого радянського зразка (таких як вулиця ХХ чи ХХІІ партійного з’їзду, Комсомольська тощо) замінено українськими. Лише після 2010 року центральний майдан Черкас перейменовано з площі Леніна на Соборну, а вулицю Енґельса – на честь В’ячеслава Чорновола.
Історичні події на Майдані 2014 року змусили багатьох замислитися про суверенітет України і діяти рішучіше. 2015 року нарешті було прийнято Закон про декомунізацію, яким засуджувалися комуністичний та націонал-соціялістичний (нацистський) тоталітарні режими в Україні, і заборонялася пропаґанда їхньої символіки.
У Черкасах історичні назви було повернуто ще семи вулицям, зокрема вулиця Леніна у центрі міста стала вулицею Небесної сотні, а 2018 року було перейменовано 68 вулиць.
В області перейменували 19 населених пунктів, у самих Черкасах змінили назву 1,014 об’єктів топоніміки, в області – 2,674 об’єкти. Загалом за чотири роки декомунізації в Україні змінили назви 52 тис. топонімів, 987 населених пунктів і демонтували понад 2,500 пам’ятників радянським вождям. Про це повідомили в Українському інституті національної пам’яті.
Однак на практиці з’ясувалося, що основна проблема декомунізації в Україні полягала не у законодавчому полі, яке нарешті з’явилося, а в готовності самих громадян до таких, здавалося би, потрібних змін. Навіть не всі члени топонімічних комісій були готові робити перейменування топонімів на науковій основі.
Далася взнаки і відсутність у органів місцевого самоврядування правової культури, коли керівники на місцях Закон про декомунізацію не бльокували, але і не поспішали його виконувати, відбуваючись відмовками: „У нас багато законів не виконується“.
Але настав час і за нашою пострадянською традицією все ж треба було звітувати про виконання закону, тож перейменовувати географічні назви взялися похапцем, буквально за місяць. Це призвело до маси викривлень і недоречностей.
Приміром, у селах, де масовими були вулиці імени Леніна, тепер стали так само поширені вулиці Садові, Квіткові, Горіхові. І керівники місцевих територіяльних громад відверто зізнавалися: „Раптом влада знову поміняється? То за такі невтральні назви нас лаятимуть менше, ніж за політичні чи історичні“.
Перейменування топонімів, по суті, мало на меті дві ідеї. Перша – декомунізаційна, друга – повернення містам і селам багатьох власних місцевих історичних назв. Так, у Черкасах було відроджено деякі старовинні вулиці – Верхня і Нижня Горові, Надпільна, Казбетська тощо, або ж на честь наших славетних земляків та діячів загальнонаціонального значення (гетьмана Христофора Косинського, Дмитра Байди Вишневецького). Однак і тут не обійшлося без недоречностей. Не судилося повернути старі назви вулиць Монастирської і Заводської, що ведуть до колишнього монастиря над Дніпром і машинобудівного заводу (колишнього „Ґросе і син“). Вулиця радянського полководця Івана Конєва мала стати вулицею нашого земляка Максима Залізняка, однак стала зватися іменем Олени Теліги. А вулицю лівої соціялістки Рози Люксембурґ пропонувалося поділити на дві згідно з географічним розташуванням: частині пропонувалося повернути історичну назву Гуржіївська (на честь одного з першопоселенців міста), другу – назвати вулицею Самійла Кішки.
Оскільки людям вчасно не пояснювали важливість багатьох історичних постатей в житті нашого краю, на карті Черкас так і не з’явилися вулиця Павла Полуботка, а є вулиця Мальовнича (колишня Володарського). Вулиця маршала Олександра Василевського стала вулицею не Петра Дорошенка, а Затишною. Вулицю маршала Костянтина Рокосовського перейменовано на Горіхову, хоча ми пропонували – на Гетьмана Івана Виговського. Усе це не сприяє формуванню національної свідомости черкащан.
Серед найбільших недоліків перейменування вважаємо відмову перейменувати великий провулок Воровського на вулицю Симона Петлюри. Вулицю назвали іменем народної артистки України, улюблениці Раїси Кириченко, хоча топонімічна комісія пропонувала дати цю назву іншій вулиці Красіна. Це прикро, бо С. Петлюра – постать державного рівня, він неодноразово бував у Черкасах.
Залишилася поза увагою черкасців і така знакова постать, як Григорій Сковорода, котрий був не просто мандрівним філософом, автором могутньої духовної спадщини, а й визнаним професором, якого запрошували викладати кращі університети Европи. Г. Сковорода кілька років жив на Золотоніщині, його образ викарбувано на покищо найбільшій українській 500-гривневій купюрі, а в обласному центрі не захотіли увіковічнити це славне ім’я.
„Перейменування вулиць треба було робити без поспіху, – вважає один із авторів топонімічної концепції Черкаської міської ради, археолог і краєзнавець Михайло Сиволап. – „Коли справа робиться поспіхом, можливі різні недоречності. Приміром, залишилося ще чимало вулиць, які не підпадають про закон про декомунізацію, проте фактично є комуністичними. Приміром, Павлика Морозова, Паризької комуни, Максима Горького тощо. Тож варто говорити не тільки про декомунізацію, а й ширше – про деімперіялізацію назв вулиць, які не є суто комуністичними, але були сформовані в радянський час заради формування системи неповноцінности українців“.
На думку директора Українського Інституту Національної пам’яті Володимира В’ятровича продовженням декомунізації повинна стати деколонізація. Тобто позбавлення імперської спадщини, яка може бути використана для відновлення імперії. Ухвалений нещодавно Закон про мову в Україні теж важливий крок у цьому напрямі.
Головне – зміна свідомости людей, які повинні зрозуміти і прийняти потребу перейменування вулиць. Приміром, у Черкасах на багатьох будинках приватного сектора вулиці Кривалівської читаємо „Паризької комуни“. На запитання: „Чому не міняєте табличку?“ власники приватних будинків показують на дорожні ями – мовляв, спочатку залатайте діри на дорозі, а потім – про таблички. Особливо впадає у вічі розмаїття старих табличок у районних центрах, де вулиці Леніна – масове явище. До речі, вартість заміни табличок входить до статті „Благоустрій“, тому фактично включена у щомісячну квартплату.
Інший момент – увічнення пам’яті загиблих у війні з Росією. Спершу кілька вулиць у Черкасах називали іменами загиблих (В’ячеслава Галви, Ігоря Момота, Віталія Вергая), однак, на жаль, трагедія на Донбасі триває, і на всіх героїв вулиць може не вистачити вулиць. Тому доцільніше було б назвати одну вулицю загалом на честь загиблих героїв Майдану чи цієї війни.
Одночасна заміна багатьох топонімів призводить до плутанини. Люди не встигли звикнути до назви однієї вулиці чи міста – аж тут раптом понад 10 нових назв. Владі треба врахувати ці моменти, пояснювати людям, встановлювати спеціяльні таблички тощо. Але на місцях зволікають, мовляв, є багато важливіших проблем.