З 40 тис. русинів і українців, що проживають на теренах колишньої Юґославії, більше половини припадає на Сербію – відповідно майже 16 тис. русинів і 5‚000 українців. Вони живуть в автономному краї Воєводина. Хоч провідники організації „Руська матка“ входять до Світової ради русинів, яка веде політику відмежування від України‚ прості русини Воєводини душею і серцем відчувають свою спорідненість з усіма етнічними українцями.
Руснаки (саме так вони себе гордо величають) Воєводини мають національні школи, дитячі садки. Театр з самодіяльного перетворився у професійний. Називається він „Дядя“. Так йменували режисера з України Петра Ризнича, що тривалий час працював з трупою в селі Руський Керестур.
Тут з 1945 року виходить газета „Руське слово“. Бачваноруською мовою надруковано до тисячі книжок. Науковці русинського відділення при Новосадському університеті, за словами професора Янка Рамача, співпрацюють з колеґами з Ужгородського національного університету, інституціями Львова, Національною академією наук України. На відділенні вивчається українська мова і література. Сам Я. Рамач захистив докторську дисертацію в Ужгородському національному університеті.
На Балканах перші переселенці з Закарпаття та Пряшівщини поселилися майже 275 років тому у воєводинському селі Руський Керестур, у 1745 році. Згодом осіли у Коцурі, Новому Саді, Вербасі, Дюрдєві. Як тільки ґазди зводили собі обійстя, громадою бралися за спорудження греко-католицької церкви. У Руському Керестурі, який русини називають своєю матір’ю, вона збудована в 1784 році. Від 1753 року у селі діє школа.
В травні 1855 року до школи у Руському Керестурі на посаду головного вчителя з Закарпаття приїхав Петро Кузмяк. Він став улюбленцем юних і дорослих. Гімназія тепер називається „Петро Кузмяк“. Біля її корпусу першому головному вчителеві встановлено пам’ятник-погруддя.
У 1923 році найбільший культурний діяч місцевих русинів Гавриїл Костельник кодифікував у літературну мову місцевий діялект, видавши „Граматику бачваньско-рускей бешеди“. Сучасні науковці відносять його до південно-західних говорів української мови. Русинська або руська мова Воєводини містить синтезу закарпатських, пряшівських діялектних слів, плюс багато сербських новотворів. Вона, зрозуміло, далека від української літературної. Г. Костельник, який згодом як греко-католицький священик служив у Львові, де у 1948 році після заборони греко-католицької церкви і переходу в православ’я убитий енкаведистами, казав, що у його грудях б’ються два серця – русинське і українське. У Руськім Керестурі відбуваються фестивалі поезії „Костельникова осінь“. У селі є пам’ятник Г. Костельникові.
У Руському Керестурі, інших селах зібрав багатющий етнографічний матеріял Володимир Гнатюк. Він писав, що місцеві русини мали і читали книжки, газети. За громадські гроші утримували вчителів, лікарів, створювали по селах позичкові каси. Жили русини заможно. У середньому, зазначав В. Гнатюк, господар з сім’єю споживав за рік три свині, а деякі їли м’ясо щодня.
Після Першої світової війни руснаки (саме так вони себе йменують) Воєводини почали засновувати свої національні організації. Найвпливовішою з них було Руське народно-просвітнє товариство, схоже на львівську „Просвіту“. Інтенсивнішими ставали зв’язки з Ужгородом, Пряшевом, Львовом. Свідком тріюмфу і трагедії Карпатської України (на частині території Закарпаття) в 1938-1939 роках став крижевецький єпископ Діонізій Няраді, якого Апостольська Столиця послала на службу в закарпатське місто Хуст.
Після поразки Президент Карпатської України о. Авґустин Волошин разом з прем’єр-міністром Юліяном Реваєм, міністром Авґустином Штефаном, багатьма членами уряду, січовиками через Румунію переїхав до Юґославії. З почестями його приймав Заґреб. В Юґославії опинилося до 350 січових стрільців. Найтепліше А. Волошина зустрічали у Руському Керестурі. Йому радили перебратися до Лондону, але він вибрав Прагу, де у травні 1945 року був арештований совєтами і знищений у Москві. А прах єписокопа Д. Няраді покоїться в крипті храму в Руському Керестурі.
У Руському Керестурі зберігають пам’ять про вихідця із Закарпаття, відомого театрального режисера Юрія Шерегія, який у 1939-1940 роках, а також у 1970 році поставив багато спектаклів на сценах Воєводини.
В 1970 у Руському Керестурі створена єдина на всю колишню Юґославію гімназія з русинською мовою навчання. Вона має інтернат, приймає дітей з багатьох віддалених населених пунктів. Нині у ній 500 учнів. Після Другої світової підручники для шкіл надходили зі Словаччини, Радянського Союзу, а з 1968 року їх видає видавництво у Новому Саді.
У листопаді минулого року обрано новий склад Національної ради русинської національної меншини Республіки Сербія. Цього ж дня українська громада обрала Національну раду української національної меншини РС у складі 15 осіб. Діють також Союз русинів-українців Сербії (член Світової федерації українських лемківських об’єднань) та Товариство української мови, літератури та культури ім. Тараса Шевченка „Просвіта“, а також низка культурно-мистецьких товариств на місцевому рівні.
Зокрема, Союз русинів-українців організовує літні школи для молоді, проводить виставки, цикли лекцій, присвячені важливим подіям історії України та історії русинів і українців. Важливу ролю у збереженні української пісенної та танцювальної культури відіграють також культурно-мистецьке Товариство ім. Івана Сенюка в місті Кула, Товариство „Карпати“ у місті Врбас, „Коломийка“ в Сремській Митровиці.
Предмет „Українська мова з елементами національної культури“ викладається на відділенні україністики філологічного факультету Белградського університету та факультативно, в рамках навчальної програми для учнів першої-восьмої клясів, у 19 клясах сербських середніх шкіл у містах: Новий Сад, Кула, Врбас, Сремська Митровиця та селищах Будісава і Крушіч Автономного краю Воєводина. Українською мовою друкується щомісячна газета „Рідне слово“ та дитячий журнал „Соловейко“.
Після Другої світової війни 8‚000 українців з Боснії переїхали до сербської Воєводини, в місця, з яких насильно депортували німецьке та угорське населення.
На початку війни на території колишньої Юґославії було 30 тис. русинів, 115 тис. українців. У 1944-1945 роках налічувалося понад 4‚000 русинських і українських борців-антифашистів. Це 10 відс. усієї громади. Українець Іван Сенюк, командир 12 славонської ударної бриґади, посмертно став народним героєм Юґославії. Його ім’я носить культурно-мистецьке-товариство у воєводинському селі Кула. А в Сремській Митровиці, де є вулиця ім. Тараса Шевченка, місцеві українці створили товариство „Коломийка“, при якому відкрили недільну українську школу.
І русинські, і українські художні колективи Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеґовини у 58-ий раз поспіль зібрав цього літа в Руському Керестурі фолкльорний фестиваль „Червена ружа“. Приїжджають сюди також ансамблі з України, Словаччини, Польщі, інших країн.
2003 року місцеві греко-католики були виведені з підпорядкування єпархії у Крижевцях (Хорватія). Було засновано екзархат для греко-католиків у Сербії. Й ось тепер, за повідомленням Радіо Свобода у Руськім Керестурі урочисто проголошена греко-католицька єпархія св. Миколая, яку очолив нинішній екзарх Георгій (Юрій) Джуджар. Він свого часу був помічним єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії. Нова єпархія налічує 20 тис. віруючих – русинів, українців та румунів. Вона має 20 парафій, у яких служать 17 священиків.
У місті Новому Саді на 86-му році життя помер греко-католицький священик, хрестоносний протоієрей Роман Мизь, довголітній парох в цьому місті, видатний проповідник, видавець, викладач, історик, журналіст, громадській діяч. Р. Мизь народився 1932 року в Дрогобичі, в сім’ї греко-католицького священика, в котрій до того часу п’ять поколінь чоловіки по прямій лінії були священиками. Згодом батьки поселилися в колишній Юґославії, де він закінчив студії теології. Студіював і в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, також в університетах у Заґребі (історію мистецтва) та Новому Саді (історію). На церковну службу до Нового Саду був призначений 1968 року й там залишився до кінця життя.
Отець Р. Мизь – автор понад 50 книг, в тому числі п’яти томів „Матеріялів до історії українців в Боснії“, двох томів біографій греко-католицьких священиків в колишній Юґославії, лексиконів християнської термінології, історій парафій. Друкував українською, русинською та сербською мовами. Був засновником і редактором україномовних радіопередач в Боснії та Сербії, засновником християнського часопису „Дзвони“.
В останні десятиліття русини та українці Юґославії активно співпрацювали з громадами сусідніх, заокеанських держав. Зв’язки з Україною з політичних причин активними стали тільки у другій половині 80-их років минулого століття. Нині ці контакти, на превеликий жаль, мінімальні. А тому потребують об’єднаних зусиль з обох сторін.
Ужгород