Стаття Марти Госовської у „Свободі” 31 січня „Про мову української діяспори“ закінчується словами: „Але ми маємо суржик і діяспорну українську мову!” Другу половину статті авторка присвятила розхваленню суржика. Залишимо цю тему для дискусії нашим мовознавцям.
Перша половина статті присвячена „діяспорній українській мові”. Честь і слава редакції „Свободи”, яка в наступному числі газети правильно скритикувала цей термін, вказуючи на „чинник навмисного пониження нашої мови‚ накидання їй антиісторичних нісенітниць на кшталт – „діяспорна мова“. Отямтеся‚ панове! Нема такої мови! Є рудименти говірок”.
Авторка висміює мову української діяспори, навіть глузує зі своєї тети, котра еміґрувала з України ще в 1930-их роках, але твердо трималася таких українських слів як „летовище” (замість „аеропорт”), чи „двірець” (замість „вокзал”), чи „вакації” (замість „канікули”). При тому, авторка признає, що тета прекрасно знала українську мову і деклямувала вірші Шевченка напам’ять.
Щоб підсилити своє кепкування з „діяспорної української мови”, авторка наводить приклади мови неосвічених осіб з діяспори, але виминає тих діяспорян, котрі розмовляють літературною мовою. Вона мусіла теж оминути літературні осяги української інтеліґенції на еміґрації, бо саме на цій літературі виховувалися нові покоління. Для прикладу, прекрасний дитячий журнал „Веселка” (видання „Свободи”, 1954-1995) був джерелом національної свідомости для трьох поколінь нашої виростаючої молоді. Молодечі організації також видавали свої журнали, були мовні підручниики в школах українознавства, тисячі наших дітей виростали на літературних творах наших еміґраційних письменників, котрі передавали їм рідне слово чистою, незасміченою мовою. Взагалі, наша повоєнна еміґрація робила все можливе, щоб зберегти українську мову від того московського бруду, який заливав нашу мову на рідних землях.
Авторка слушно вказує на непотрібні англіцизми у мові декого з молодшого покоління в діяспорі. Але, на жаль, у багатьох наших газетах – в Україні і серед нової еміґрації – аж кишить від англіцизмів і русицизмів. Недавно, одна з наших найбільше поширених газет „четвертої хвилі” мала допис про Романа Шухевича в молодому віці, і подала світлину як він змагається у бігу і якраз добігає до кінця, де написано „Мета”. І ця газета безсоромно пояснює читачам, що „мета – це те саме що наше фініш”! Чи дійсно чуже слово „фініш” – яке так „ріже вухо” – краще ніж наше „мета”? А вже нема що казати про жалюгідне явище в цих газетах: вперте писання англійських імен не українською, але російською транслітерацією; а серед нових еміґрантів зачасто бачимо писання їхніх імен англійською мовою російською транслітерацією.
Наші батьки й діди (повоєнні скитальці) вивезли з собою на чужину скарб найдорожчий – рідну мову. „Біблією” української літературної мови (вживаної впродовж десятиліть в наших газетах „Свобода”, „Америка” та інших в діяспорі) є „Правописний словник” Григорія Голоскевича. Цей правопис не є щось що видумали собі неосвічені спольонозовані селяни з Галичини. Натомість, його розробили українські лінґвістичні знавці в 1927 році і він був прийнятий найвищим науковим тілом України – Всеукраїнською Академією Наук в Києві – у 1929 році. Так, це було на початках совєтської влади, під час широкопоширеної „українізації”, яка була дозволена кілька років.
Один з найславніших українських політичних в’язнів, одесит Святослав Караванський (котрий провів 30 років у совєтських тюрмах за свої націоналістичні погляди), написав кілька книжок про брутальну русифікацію української мови совєтським режимом. Він вказує як совєти навмисне змінили „Правопис Голоскевича” в 1930-их роках щоб зрусифікувати наш народ. Варто прочитати хоч одну з його книжок, або книжку Ірини Фаріон „Правопис – корсет мови?” (Львів, 2004), щоб зрозуміти який цінний скарб плекала українська еміґрація і передавала з покоління в покоління. Саме „у цій мові нам минуле наше розказали” (Сидір Воробкевич), і не лиш розказали, а передали вогонь любови до свого поневоленого народу.
С. Караванський у своїй книжці „Секрети української мови” (Київ, 1994), пише у розділі „Два правописи – одна мова” (стор. 103-104): „На сьогоднішній день існує два українські правописи: в діяспорі та в Україні. Існування двох правописів – це наслідок політики лінґвоциду, якому з початку 1930-их років і до останнього часу було підпорядковано культурне життя України. Замість правопису, розробленого 1928 року Всеукраїнською Академією Наук, в Україні було запроваджено інший правопис, основне завдання якого було максимально – всупереч мовній практиці й традиціям – наблизити українську мову до мови російської“.
Описуючи трагедію нашого народу під сталінським режимом в 1930-их роках, С. Караванський стверджує: „Стероризовані мовознавчі кадри уклали новий український правопис, що ним з дуже незначними змінами от уже 60 років користується українська культура в УССР, а тепер і в незалежній Україні“.
Нічого іншого не треба додавати до його слів. А до тих, які висміюють „діяспорну” мову батьків наших, відносяться саркастичні слова Тараса Шевченка: „Просвітились! Та ще й хочем других просвітити”.
Філядельфія