Марта Богачевська-Хомяк. (Фото: УКУ)
Марта Богачевська-Хомяк – громадська діячка й активісткка українського жіночого руху в США, колишній віце-президент Союзу Українок Америки, директорка програми академічних обмінів ім. Фулбрайта в Україні (2000-2006) та членкиня Наукового Товариства ім. Шевченка. У 1940 році, коли М. Богачевській було два роки, батьки виїхали з Рави-Руської у табори для біженців, а у середині 1940-их років вони еміґрували до США.
У 1960 році М. Богачевська закінчила Пенсильванський університет, а згодом аспірантуру в Кол ю мбійському університеті. Вона викладала історію Східної Европи у провідних університетах США, долучилася до розвитку Центру СУА з жіночих студій в Українському Католицькому Університеті. З нею мала розмову Оксана Левантович, очільниця відділу інформації та маркетинґу Українського Католицького Університету.
Якими, на ваш погляд, є проблеми української університетської освіти?
Їх багато, але назву дві, які мене особливо дивують: по-перше, нестача доброзичливої критики, а, по-друге, розділення дослідницької і викладацької гілки в університетах. Я переконана, що добрий професор обов’язково на певному етапі повинен стати адміністратором і зрозуміти, скажімо, що хтось мусить платити за електрику. Бути професором насправді дуже небезпечно, тому що часто доводиться знаходиться в групі людей, які знають менше. Це природно.
Але якщо професор викладає три роки поспіль якийсь „Вступ до російської імперії”, то він зобов’язаний почати щось інше, або спробувати себе у адміністрації і податися на якогось, скажімо, віце-ректора. Тобто науковець, викладач є справді добрим тоді, коли він не мириться з цим тривалим комфортом знання у певній ділянці, а постійно шукає щось нове. В Україні мені здається за подібним принципом працює Український Католицький Університет і це творить здорову атмосферу.
Розкажіть про враження від першої візити до України і спроби розвивати тут жіночі студії?
На відміну від інших американців українського походження, що приїжджали в Україну, я ніколи не сподівалася дуже великих змін. Під час першої візити у 1980 році в Україні була непорівняно бідніша ситуація, ніж сьогодні. Тому, як мені хтось з українців каже, що немає позитивних змін, то виходить, що люди не знають свого власного життя і, очевидно, своєї історії.
Щодо жіночих студій, то увесь цей час я активно друкувалася і поступово наукові зацікавлення привели до цієї тематики. І коли українки в Америці попросили мене написати невелику книгу про жінок, я погодилася. Тоді ніде не було ґрунтовних досліджень про те, як розвивався жіночий рух в Східній Европі, зокрема в Україні, у порівнянні із Західною Европою та Америкою.
Вперше в Україну я потрапила у 1980 році на три місяці. Тоді вже можна було отримати доступ до київських і навіть московських архівів, хоч працівники архівів були переконані, що тема фемінізму мені для прикриття, а насправді мене цікавить історія родини і націоналізм. Особливо багато підозр було у Москві. Вони мене там довго тримали.
Я написала книгу „Білим по білому. Жінки у громадському житті України 1884-1939”.
Потім шукала можливости, щоб знову приїхати до тодішнього СРСР на базі наукових пошуків і викладала жіночі студії у Київському університеті ім. Тараса Шевченка та Києво-Могилянській академії, але не побачила великого зацікавлення.
Вже багато років потому українки з СУА побачили, що в Україні все ж є добрий університет, на базі якого можна розвивати цю тематику і так у 2011 році в УКУ з’явився Центр СУА з жіночих студій, який активно діє і зараз. Це не була моя ідея, але я до неї радо пристала.
Я себе не вважаю феміністкою, але і не вважаю антифеміністкою. Я знаю, що дівчат несправедливо виховують інакше, як хлопців. І коли свого часу я подавалася на дуже поважну стипендію вперше після навчання, то на комісії, яка складалася з чотирьох чоловіків, мені поставили питання: „А як ви думаєте поєднувати особисте життя з науковим?”. На що я відповіла: „Я бачу, що ви усі маєте обручки. Якось же ж це вам вдається”. Врешті я цю стипендію отримала.
До цього часу я ніколи не думала про фемінізм, тоді як мої американські товаришки повинні були пройти чимало, щоб вступити до університету. Більшість з них не йшли до доброго університету, бо туди відправляли їх братів.
В нашій родині ніколи не було сумніву, що я піду в університет, а моя сестра навпаки повинна була боротися, щоб вийти заміж без маґістерки. Я ж ніколи не сумнівалася, що піду на вищі студії, що стану доктором. І ми не робили проблеми з того, що мій чоловік Ростислав Хомяк не робитиме докторату, бо він йому не потрібен.
У 2019 році вийшла ваша праця про Митрополита Костянтина Богачевського. Чому вирішили взятися за таку складну тему, яка не входила у сферу ваших наукових зацікавлень?
Не я вирішила, мене примусили. У вступі до книги я кажу, що виявилася заслабка до цієї праці. Втім мій батько наполягав, щоб я взялася за це (і навіть сам написав невелику книжечку), я ж виправдовувалася, що не маю необхідних документів.
Тоді мене „притиснув до стіни” Митрополит Любомир Гузар: „Марто, ви повинні писати, бо як ви не напишете, то ніхто не напише, ви – останнє покоління, що до певної міри може відчувати Европу і знає Америку”.
Тоді я вирішила почати, поїхала в архіви до Риму і там знайшла багато матеріялів, з якими можна було працювати.
Робота над книгою тривала вісім років, і результат – 600 болючих сторінок. Коли уже почала вичитувати книгу, то зрозуміла, що це добра робота. Перший раз в житті я є задоволена з того, що написала.
Вам, мабуть, не раз доводилось чути дискусії про „український дух”? Що це для вас?
Пригадую, як у 1970 роках розпочалася одна з серій зовсім непотрібних дискусій, мовляв, чи можемо ми, українці, що виростали в Америці, приймати американське громадянство? Я вирішила прочитати, на що мені доведеться присягати і з’ясувала, що присяга на американське громадянство є така ж, яку складає і президент – присягає на вірність країні, конституції і законам Америки.
З усім цим я погоджуюся і не бачу підстав, чому не можу бути повноцінною громадянкою країни, де я живу.
Щодо українського духу, то ми не можемо „вискочити з українства” як писала Мілена Рудницька. Український дух – це ми самі, але це точно не те, що нас обмежує, тому не можна сказати, що якісь видимі речі визначають, що таке є український дух. Я не граю на бандурі, не співаю, не деклямую, маю алергію на вареники, не вмію і не хочу вміти їх готувати, але Україна мені дорога як і її люди.
Після декількох візит в Україну я зрозуміла, що можу жити в Україні, але не можу бути українкою, хоч однаково добре почуваюся як у Києві так і у Вашінґтоні.
Чого Україні варто повчитися у Америки?
По-перше, різниця між Україною і Америкою в тому, що в Америці я можу сісти за обідній стіл, за яким сидітиме сантехнік, і я матиму з ним гарну розмову. В Україні це покищо виглядає дико – як так професор може сидіти за столом з водієм чи сантехніком.
По-друге, Америка більш толерантна до чужинців, особливо освічені американці відкрито сприймають інакшість. Натомість частина України не лише не сприймає інших, але й не знає самих себе, через майже неіснуюче внутрішнє подорожування. Звідси і друга річ, що мене завжди боліла в Україні – це насмішкувате сприйняття решти світу, особливо тих, кого ти вважаєш є нижчі від тебе.
Тобто така глуха і непотрібна ієрархія, яка проявляється скрізь, наприклад у ставленні професора до студента чи до підлеглого. По-третє, американські діти більш самостійні, менше дбані, не так вимогливі. Їм не дають усе під ніс.
По-четверте, українці набагато більше жаліються. І я, коли чую нарікання, розповідаю про своїх батьків, про адвоката, який, приїхавши в Америку, був змушений возити трупів, і маму, яка не вміла навіть вишивати, – пішла працювати на швейну фабрику.
І, нарешті, по-п’яте, це щодо відмінностей в освіті: в Америці є більше різноманітних університетів. Поступивши в американський університет, ви не робите рішення на усе життя і легко можете змінити спеціяльність. А якщо і зовсім залишите навчання, то ніхто не скаже, що ви програли, адже життя попереду. В Україні, якщо ви вже щось вивчили, то це вовіки вічні, а якщо не отримаєте диплома, – то це найгірше, що може статися.
Що б ви хотіли побажати українцям?
Це три речі: активізуватися політично, думати над своїм матеріяльним забезпеченням та податися на короткий час за кордон, щоб навчитися співпрацювати з самим собою у різних країнах і різних містах. Зробивши це, ви побачите ширшу перспективу свого власного життя.